Читати книгу - "Сповідь суперниці"

Пробудження після таких гулянь було болісним. Спрага, головний біль, печія в шлунку — наче оцту ковтнув. Одне тішило — звістка, що неспокійні гості вже роз’їхалися. До наступного разу, поки я виберу час відвідати маєток. Бо якщо сакси й були запальні, то й відходили швидко. Я теж був такий. Тому повинен був прийняти їх як гостинний господар, щойно вони знову надумали б навідати мене.

А поки що вирушаю в справах. І, Боже праведний, як же приємно мчати легкою риссю назустріч туманному сходу сонця! Цим м’яким золотавим сходом можна милуватися лише на таких рівнинах, де на багато миль не видно жодного пагорбка. А довкола колосяться ниви: ячмінь, жито, навіть пшениця, яку я посіяв на своїх угіддях. На північ від них починаються заплавні луки фенів, де селяни пасуть свою худобу. Чується бекання овець, їм відповідають ягнята. У блакитному туманному серпанку я бачив їхні тіні. Вівці виявилися дуже прибутковою справою в Англії, приїжджі фламандські купці добре платили за вовну і, як я дізнався, ціни на неї зростали з року в рік. Але, крім овець, у мене були й інші плани — щодо моїх коників.

Привезені з Палестини, легконогі, з оксамитовою шерстю і хвостами, що стеляться за вітром — вони розкошували на широчезних луках Норфолка. Я дорогою заїхав на них подивитися і був у цілковитому захваті. Що є на світі прекрасніше за гарних коней — ці досконалі створіння Божі? Втім, їхав я сюди не милуватися, а вислухати звіт старшого конюха про те, що всі кобили мої жеребні й наступної весни очікується приплід. Такий самий стан справ був і з тими кіньми місцевої породи, яких злучали з арабськими жеребцями.

Воістину, для мене цей рік обіцяв бути вдалим у всіх відношеннях.

На жаль, радів я зарано. Бо набагато пізніше, вже в листопаді, отримав від короля таємне послання. У ньому йшлося про те, що я мушу докласти всіх зусиль, аби вистежити і затримати людину, котру, за деякими відомостями, бачили в Норфолку та яку я добре знаю. Ця людина — особистий ворог короля, і за її голову було призначено нечувану нагороду — триста фунтів англійським сріблом. Ім’я цієї людини — Гай Круельський.

Тільки дочитавши до цього місця, я зрозумів, що ця людина — мій родич.

Вогкого листопадового вечора я наближався до Незербі. Боки мого розпаленого коня парували. Я їхав без охорони. Небесне склепіння розгорталося над дорогою, мов перевернута чаша — темне посередині та блідо-блакитне ближче до обрію.

Бург Незербі виник попереду темною примарною масою. Я бачив дим над ним, чув гавкіт собак. Це був час, коли люди вже скінчили трапезу і вкладалися спати. Але я знав, що Ріган зазвичай лягає пізніше за всіх. І мені треба було перемовитися з нею віч-на-віч.

Вона була здивована моїм пізнім візитом.

— Едгаре? Я притьмом звелю принести тобі попоїсти з дороги.

Я підніс руку, зупиняючи її, сказав, що не голодний і прибув, аби поговорити на самоті. Вона ще й досі посміхалася, поки з мого похмурого вигляду не зрозуміла: щось трапилось.

— Яку звістку почую від тебе?

Я простяг їй сувій, з якого на шнурі звисала королівська печатка.

— Ім’я Гі, це ж англійською Гай? — запитав я. — Тут перелічені всі його імена: Гі де Шампер, Гай Круельський, сер Гай із Тавістока або Гі Д’Орнейль.

Пробігши очима послання, вона поклала його на лаву поряд себе. З вигляду була спокійна, тільки руки ледь-ледь тремтіли.

— Так, це мій брат. Я не мала звісток про нього літ із десять. І не знаю, що саме він накоїв.

— Він особистий ворог Генріха Англійського.

Вона знизала плечима.

— Дуже пишномовно як на простого лицаря. Хоча… Що ж, Гай завжди був, як кажуть, lat fo famosus.[20]

— Та все-таки він твій брат! Єдина плоть і кров!

Щось завирувало в її темних очах. Кутики губів затремтіли.

— Едгаре, я розумію: якщо ти оголосиш розшук цієї людини… Мого брата… Ти тільки виконаєш свій обов’язок. І кажу тобі — роби, що вважаєш за потрібне. Ми з Гаєм розлучилися, коли я була дуже молода, а він — зовсім хлопчисько. Тоді йому було тринадцять, якраз час, аби піти на службу та навчання до знатної персони. І Гая в якості пажа відправили до двору старого Фулька Анжуйського. Більше ми з ним не спілкувалися. І, поможи мені Боже, я не дуже сумувала з цього приводу. Адже ми ніколи не товаришували з молодшим братом, він дражнив і кривдив мене. Чому я йому вибачала? Це важко пояснити. Було в ньому щось… наче диявольська чарівність… і диявольське безпутство. І хоча відтоді, як він полишив Анжу, я не мала про нього звісток, завжди підозрювала, що коли йому й судилося якось проявити себе, — це буде недобра слава.

— Дарма ти такої думки про нього, — сказав я майже зло.

Вона здавалася розгубленою.

Я підійшов до вогню, поставив ногу на край вогнища, зіперся на коліно долонями й довго стояв так, не зводячи погляду з язиків полум’я на соснових полінах.

— Я приїхав сьогодні в Незербі, не для того, щоб запитати, чи даєш ти, Ріган, згоду на затримання сера Гая. Я приїхав сказати: я радий, що ти його сестра. Грішник він чи святий, розбійник чи невдаха, але я дотепер живий і вільний лише завдяки йому, Гаю Круельському. Я знав його під іншим ім’ям. Пам’ятаєш, ти якось згадувала, що один із ваших маєтків має назву Орнейль? Ще тоді це слово здалося мені знайомим. Гі Д’Орнейлем звали твого брата в Святій Землі. І це був найкращий