Читати книгу - "Захребетник"

Руїни сочилися брудно-сірою сукровицею, що неприємно мерехкотіла. Вона розмивала, скрадала обриси, сплавляла воєдино руїни, бархани, каламутне піднебесся й хитку землю. Я помер, — згадав Джеймс. Це Простір Між Світами, Царина Розподільчої Імли. Тут буде вирішуватися, куди вирушить моя душа, яким із шести несповідимих шляхів.

На жаль, Джеймсовій душі дісталися в спадщину від тлінного тіла рани, які нили й діймали; репалася кірка запеченої крові на руках; огидно паморочилася голова. Хоча загалом небіжчик почувався цілком терпимо. Не дивно: адже він потрапив туди, де припиняються земні страждання. «Пам’ять тіла» помалу розтане у вільному астралі, душа очиститься від земної погуби — й тоді…

Тупіт.

Тупіт копит.

Ближче і ближче…

От що розбудило його від мертвого сну! Забувши про рани, спотикаючись і грузнучи в піску, Джеймс поквапно рушив назустріч невидимому в імлі вершникові, все ж обачливо ховаючись за руїнами. Невже правду казали суворі моряки-північани з острова Нордлунг? Він притисся до величезної стели, поцяткованої загадковими письменами, схожими на танцюючих чоловічків, і обережно виглянув назовні.

Незважаючи на вічні сутінки, які панують у Просторі Між Світами і які неохоче, по частинах, віддають здобич, він одразу впізнав верхівця, тільки-но той наблизився. Угадав, почув, відчув…

Фернан!

Є на світі справедливість!

Правду казали нордлунги: кращим воїнам, які потрапили! із засідку чи були підло вбиті у спину або в нерівному бою, Одноокий Ворон, заступник жителів півночі, дарує право помститися. Є одна досвітня година, коли Царина Розподільчої Імли з’єднується зі світом живих, і полеглому героєві дається шанс.

По хребту знизу вгору, немов леопард по дереву, подерся знайомий озноб: тисячі крижаних голочок. Плащ, що зігрівав блудну Джеймсову душу, обсипався порохом під ноги і зливався з блакитнувато-сірою каламуттю піску. Месник відчув за спиною важкість, простяг руку назад, і, немов долоню друга, намацав кістяне руків’я меча.

Що зроблено, те оплачено.

Тепер рахунок буде закрито.

Вершник був уже близько. Ведучи за повід верблюдицю, явно зустрінуту ним по дорозі, він повільно їхав на коні — озираючись навсібіч, вдивляючись у сліди на піску, прагнучи знайти жертву й добити. Ось він порівнявся з фрагментом частково схованої барханом стіни заввишки у зріст людини. На схилі бархана вітер і природа — два нетлінні скульптори — створили чийсь профіль: орлиний ніс, щока в ряботинках, на вилиці — схожий на зірку шрам…

Миттю пізніше Джеймсові ноги розрили пісок і затоптали ненависну личину.

Безглузда, зламана, моторошна у своїй цілеспрямованості тінь, скрегочучи бойовим криком гарпії, здійнялася в повітря — й накинулася на Фернана. Обоє злетіли з коня, який дивом устояв на ногах, і покотилися по уламках каміння. Удар, піщаний вихор, ще удар, і ще, кулаком, ліктем, руків’ям меча, прямо у вищирене, розбите до крові лице Лисого Генія. Ні, рябий загаявся, з усією його хваленою швидкістю! — він спізнився, і коли меч, дарований Однооким Вороном, заступником нордлунгів, крицевим струменем влився Фернану в живіт, Джеймс Рівердейл блискавично зрозумів головне — єдине, що мало би хвилювати людину в таку мить.

Живий.

Я — живий.

А ворог — ні.

— Пити…

До кінського сідла — на щастя, кінь нікуди не втік — був приторочений гарбуз-довбанка з водою. Джеймс приніс посудину пораненому, підняв йому голову — й тільки тут похопився.

— Тобі не можна! Тебе поранено в живіт. Тобі треба до хабіба…

— Не треба до хабіба. Ні до чого.

Джеймс розумів — помираючий каже правду. А що, як знайдеться досвідчений медикус-маг, місцева відьма-чаклунка… Дивно: тепер він не відчував до Фернана ненависті. Ненависть померла раніше, ніж підмайстер пані зі шпагою.

— Дай води.

— Де ми? До міста далеко?

— Це… Палений Покляпець. Колишній. Годин п’ять… до Бадандена.

Зубами витягши корок, Джеймс приклав горлечко довбанки до губ людини, яку щойно вбив. Фернанові риси мінялися з кожним ковтком. Крізь личину Лисого Генія проступало справжнє обличчя хлопця. — А поряд шарудів кублом змій, обпливаючи струмками піску, бархан із тим же рябим ликом.

Напившись, Фернан довго мовчав. Його лице кривилося від болю, але він не відводив погляду від Джеймса. Немов силкувався щось видивитися, про щось дізнатися, аби померти спокійно.

— Добий, — прохрипів він нарешті.

— Ні.

— Хочеш, щоб я помучився?

— Ні. Я не кат. Вибач, — і не стримався, запитав: — Навіщо? Навіщо ви це робите?

— Навіщо?.. — сухо зітхнув пісок.