Читати книгу - "Русалонька із 7-В та загублений у часі"

Серце вкотре обірвалось і запищало, як спіймана в павутину мушка.

— Ну, що, будем знайомі? — тихенько шепнув Дмитрик до нової сусідки.

— Софійка… — видобула з себе ледь чутне.

— Дуже симпатичне ім’я! — усміхнувся новенький.

А вона вже й не думала, що в світі бувають ідеальні люди!..

На уроках, звичайно, усі вчителі норовили новенького запитати. Хоч сам він руки й не піднімав. Але завжди відповідав доречно, вдало, мудро. Здається, Вадим дещо ревниво поглядав у Софійчин бік. Та що казати, увага всіх однокласників прикута до їхньої парти! Навіть Ірчин бобрик нашорошився в Дмитриків бік, а розцяцьковані нігті нервово вибивали танець аборигенів перед полюванням на мамонта.

День був по вінця наповнений хвилюванням. Тому, коли Сашко подзвонив у двері, не зразу втямила, що й до чого.

— Софійко, що сталось? — накинувся на неї в коридорі. — Кричав-кричав під балконом — ти хоч би що!

Тата ще нема з роботи. Пішла відпрошуватись на кухню до мами.

— Софійко, але ж… Я спекла торт… Захолодила рибки… Хотіла бодай сьогодні зробити свято…

— Мамо, святом для мене буде прогулянка з Сашком на велосипеді! Навідаємо одного нещасного хлопчика, нашого знайомого.

— І де він живе, той ваш нещасний?

— Ну… на околиці Вишнополя, біля Олексівського болота!

…Хіба пустила б мама, якби сказала правду?!

— А потім усі разом радісно з’їмо торта!.. — намагалась підсолодити пігулку.

Десь у кімнаті заплакав Ростик.

— Правду кажуть, що з малими дітьми болить голова, а з великими — серце! — зітхнула мама, поспішаючи до малого. — Що ж, роби, як знаєш!..

Не дуже щире благословення, але вибирати не доводиться! Встигнути б на автобус!

— Демонструватиму фокус! — заявив Дашківський після привітань та знайомства з Сашком. Був такий засмучений, що поява сторонньої людини геть його не вразила. Через це, мабуть, забув запитати про шафу. То й добре, бо що мала б відповісти?

— Ось ходім до маминої кімнати!

В кімнаті він сів на той самий ящик під вікном. Дістав медальйон. Зараз, зараз він почне цю розповідь… Трохи йому зле… Ні, все гаразд…

Отже, коли він навідувався до мами на каву… коли потім сидів і дивився на неї… то іноді Марія дозволяла йому роздивлятись медальйон, який з ночі лежав на тумбочці.

Він розкривав його і милувався. Дивився на портрет татка Тадеуша Дашківського і… на пасмо волосся! Мама казала, що це його, Казимирове, пасмо. Що це вона так хоче пам’ятати про сина. Казимир страшенно зворушувався таким признанням. Хоч волосся здавалось надто світлим навіть як на його біляву голівку, але ж його зрізали, ще коли  він був немовлям…

Він обожнював цей медальйон. Як рідкісний, але незаперечний доказ того, що для Марії вони важливі: татко Тадеуш і син Казимир. Ніколи не дивився на зворотний бік, не бачив того мініатюрного напису…

— Вчора увечері я теж сидів тут і згадував дитинство, — підвівся з ящика Завтрашній. — І ось до чого дозгадувався і дорозгадувався. Прошу уваги!

Привид поклав на долоню медальйон. Простягнув ближче до Софійки й Сашка. Раптом відколупнув кружечок, де колись було таткове лице. Під ним проступив… інший портрет! Яскравий, соковитий! Наче щойно намальований! Вода не зіпсувала його, бо ж був герметично прикритий Тадеушевим портретом, та ще й виконаний на якомусь глянці. Білявий красень у капелюсі…

— Це наш головний жокей Ніколя Котьє! — пояснив Завтрашній. — Тепер я зрозумів казку, яку часто розповідала мені нянька Ганна. Хоч і кінець тієї казки був далеко не таким грізним, як вона придумала. І пасмо, напевно, його!..

Таке лицемірство здивувало навіть Софійку!.. Яка нікчемна ця Фіртич… ця пані Дашківська!.. Прикидатись, ніби кохає законного чоловіка, а насправді… Так брехати рідному синові!..

Але що із Завтрашнім? Закотив очі, став прозорішати і зсунувся просто на підлогу! Надто тяжко на ньому позначився цей мамин фокус…

— Що робити? — запанікувала Софійка. — Він зомлів!

— Пригадуєш, бабу Валю ми відпоювали водою! — тамував переляк Сашко. — Де тут дістати води?

— Не знаю! Хіба в ставку! — аж трусилася з переляку. — Та й він же… привид! Не п’є і не їсть!

Але Сашко вже побіг шукати бодай калюжку.

Боже, Казимир от-от зникне з їхніх очей! Можливо, назавжди! Він казав, що Шевченко… улюблений поет…