Читати книгу - "Вільняк"

— Затишшя перед бурею, — промовив він, і голос його був хрипкий. — О Небо, якби я був бодай на півсотні років молодший, то показав би осоружним птахотварям, на що я здібний. О, їхні черепи тільки тріщали б, а з горла фонтаном жбухала кров. Та я… я… — І він зайшовся надсадним кашлем.

— Гей, там, ану цитьте, — почувся чийсь занепокоєний голос.

Міський гном відвернувся і затулив рота руками. Гільда заходилася плескати його по спині. Мандрівець, посивілий однорукий плескатоголовець, який сидів побіля них, відстебнув від пояса пляшечку, відкоркував, протер і передав Крутихвостові.

— На сьорбни, — припросив він хрипким голосом.

Крутихвіст приклав пляшечку до губ, сьорбнув, проковтнув — і захапав ротом повітря, очі йому зволожилися.

— Що… воно… таке?… — пробелькотав він.

— Сік вогнянки, — сказав мандрівець. — Смакує?

— Це… це… — почав міський гном. — Скільки живу, нічого огиднішого ще в себе не вливав.

— А кашель хіба не вщух?

— Я б і сам не відмовився від крапельки вогняного соку, — озвався раптом фальцет із-за їхніх спин. Усі обернулися на голос і побачили вгорнутого у стару вистріпану ковдру троля-тягайла — худезного блідого тремтячого старигана з беззубо усміхненим обличчям. — Мені б кістки старечі хоч троха зігріти, — пояснив він.

Мандрівець віддав йому пляшечку.

— Пригуби, тільки не надто присмоктуйся, — попередив плескатоголовець. — Як не хочеш загусти долу.

Гільда мовчки кивнула головою. Від Залізнодеревної пущі до Світлякової гори було всього кількасот із гаком кроків, але для декого з їхнього роду і цей перехід став неабияким випробуванням. Гільда мусила всю дорогу підтримувати Крутихвоста. А мандрівцеві довелося йти, тримаючи попід пахвами троля-тягайла та опасисту роздебендю з маленькою дочкою.

А втім, добре, що хоч меча не треба було нести. Загорнутий у церату, він страх заважав іти. Проте Гільда всю дорогу від Нижнього міста і тут, у Темнолісі, берегла його як ока в лобі. Зробити щось більше від його відважного власника — юного бібліотекаря, рятівника дівчини від работоргівців у Нижньому місті, їй була просто незмога. Хто зна, може, того бібліотекаря давно вже і серед живих немає, проте дівчина вперто несла меча. Про всяк випадок… А потім помітила і самого бібліотекаря! Гільда очам своїм не вірила, але то був він.

Від часу їхньої зустрічі хлопець тяжко змінився. Він був недужий, і дівчина добре те бачила. Бо чого б йому лежати на лапах у здоровезного блукай-бурмила, що якось пройшов мимо, мало не черкнувшись об неї. Хлопець лежав із заплющеними очима і тихенько постогнував, але то був напевняка він — її безстрашний визволитель.

Тоді блукай-бурмило заніс його у барліг, і Гільда не зважилася податися слідом за ним. Надто вже лютий вигляд мав ведмідь. Та й бідолашний бібліотекар видавався таким немічним, що дівчині просто шкода було його турбувати. Тож вона просто залишила загорнутий меч при вході до помешкання, певна, що при потребі легко його відшукає. Гільда збиралася удруге навідати барліг, аби взнати, як почувається хлопець, аж це з доброго дива поширилася звістка про наступ сорокух — усі страшенно заметушилися, запанікували, і давай хапати хто що міг…

Це сталося допіру сьогодні вранці. Гільда кинула оком на своїх сусід. Згуртувавшись, як і решта переселенців — старих і малих, багатих і бідних, — вони мужньо зносили дорогу, пробираючись на захід, чимдалі від залізнодеревних сосон, долаючи густі зарості Темнолісу.

Двічі доводилося натрапляти на деревні завали: то була робота Примар Осип-Міста з небесними піратами. Двоє широченних концентричних кіл із повалених стовбурів та відрубаних гілок оперезували порослий світляком стрімчак, тож довелося перебиратися ще й через ці укріплення. Тільки Небо знає, як вони опинилися на чолопку гори — зморені, виснажені, перелякані.

Тут вони й отаборилися, як і тисячі інших переселенців. У недовгім часі весь ліс повнився звуками пил та цюканням сокир: то Примари Осип-Міста з небесними піратами поспішали звести оборонні укріплення. А пізніше, коли вже мерхло надвечірнє світло, Бібліотекарські Лицарі осідлали свої човни і полетіли до Залізнодеревної пущі.

На Гільду вони справили незабутнє враження. Які ж бо вони горді й безстрашні! А потім, разом з усіма тамуючи подих, вона дослухалася до тиші з надією почути далекі звуки баталії.

Коли повітря вперше сколихнулося від роз’юшеного зику сорокух, усі принишкли, і поки у Залізнодеревній пущі лютувала січа, напружено дочувалися до найменшого хрускоту, до найтихішого викрику, до найслабшого писку, зойку чи виття. Найлегкодухіші термосили пальцями обереги і шепотіли молитви та заклинання, бажаючи перемоги відважним бібліотекарям, а собі — щоб ця цитадель не стала їхньою могилою.

Тепер у лісі знову панувала тиша, і тиша ця жахала ще дужче, аніж гук січі. Із заходом сонця повернулися Бібліотекарські Лицарі, а коли зійшов місяць, небо над Залізнодеревною пущею зачервонили яскраві вогняні сполохи. Тим часом у пітьмі під Світляковою горою, зачаїлися за укріпленнями бібліотекарі, примари та небесні пірати.

Трохи-потроху звістка про погром сорокушачих сестер облетіла городян, і невдовзі вся гора гула від радісної новини. Скидалося на те, що долю битви вирішено, проте ще залишалася курникова матка — ціла і неушкоджена. Бойову зграю ще не цілком обезголовлено, тож, оговтавшись, рано чи пізно вона мала нагрянути.

Гільда щільніше закуталась у плащ і пощулилася. Попереду чекала довга ніч.

Ксант був радий, що йому випало стояти пліч-о-пліч із Крабохватом. Коли на тебе суне сорокушача рать, почуваєшся якось краще, знаючи, що обік стоїть кремезний, весь у бойових близнах, нетряк і стискає в руках важенну алебарду. Ксант кинув погляд на свій меч. Знаменита холодна бронь із різьбленим держаком і блискучою галкою на його кінці, чиїм гострющим лезом можна завиграшки розщепити волосину!