Читати книгу - "Сам собі бог"

— Ясно, — перервала мене на слові жінка. — Ось вам анкета. Заповніть її.

Взявши анкетні аркуші, я став їх розглядати. Звичайно, насамперед, треба було вказати своє прізвище та адресу, що я швиденько і зробив. Далі стояло запитання про моє самопочуття. Я ні на що не скаржився й підкреслив слово «здоровий». Після цього треба було вказати причину мого приходу. Тут наводилося п’ять альтернатив — цікаві відчуття, цікаві сни, цікаві зустрічі, події, спостереження. Я вибрав «цікаві сни». На окремій сторінці я описав, що в мене накопичилося за останній місяць.

— Здається все, — сказав я і повернув анкетні аркуші жінці.

— От і добре, — мовила вона. — Ваша анкета буде опрацьована і завтра вранці ви зможете зустрітися з вашим психологом.

Весь день я думав про завтрашню зустріч. Намагався передбачити про що той питатиме мене, яку може дати пораду. Адже, що б там не казали мої знайомі, щось є у цих снах. Не може бути, щоб просто так собі повторювалися вони. А який стан після пробудження! Тіло немов омолоджується. При тому відчувається його незвичайна легкість. Може, щось подібне вже траплялося з кимось?

Другого дня я був біля входу до знайомого будинку вже о дев’ятій ранку. Бачив, як чергова відчинила двері, чекаючи на перших відвідувачів. Але я поки що не збирався заходити: знав, що не прийшли ще потрібні мені люди. Знічев’я я направився в парк, що розкинувся понад річкою. В парку не було нікого. Але біля річки… Над самісінькою водою стояла дівчина з гілочкою каштана в руці. Зачувши мої кроки, вона обернулася. Наші погляди зустрілися і я відчув, що побачив в її очах щось знайоме. Можливо, й вона відчула подібне, бо дивно усміхнулася і пригорнула гілочку до грудей. Посмішка дівчини надала мені сміливості і я заговорив з нею.

— Чудовий ранок, чи не так? — Привітавшись, запитав я.

— Так, — стиха відповіла дівчина.

— Ви тут когось чекаєте, пробачте? — поцікавився я, намагаючись бути ненастирливим.

— Зовсім ні, — відповіла дівчина. — Чекаю, коли почне працювати відділ допомоги. Он у тому будинку.

— Невже? — щиро здивувався я. — Знаєте, я теж чекаю… Мене звуть Сергієм. А ви, мабуть, Оля?..

— Так, я — Оля. Як ви здогадалися?

— Не знаю…

— Ви вперше до них, Сергію?

— Ні, був учора. Заповнював анкету.

— А я вже тут п’ять разів, і все не можуть зарадити моєму клопоту.

— Що ж то за клопіт, якщо не таємниця? — Запитав я, але не одержав відповіді, бо дівчина взяла мене під руку й махнула гілочкою каштану у напрямку будинку.

— Певне, і вам пора…

Психолог уважно читав мою анкету. Я тим часом розглядав картинки, що висіли на стінах кімнати. На них були зображені дивні тварини, незвичайні місцевості, і все — немов ілюстрації до якоїсь казки.

— Подобається? — нарешті Іван Максимович відклав анкету.

— Дуже. А що це?

— Картини, які бачать наші клієнти у снах.

— І вони малюють самі?

— Ні. У нас є спеціальний відділ, який займається комп’ютерним моделюванням. Ви теж побуваєте в тому відділі. Відверто кажучи, ваш випадок — не винятковий, але окремі моменти викликають цікавість. Варто змоделювати ті картинки, які ви бачите у снах.

— Це щось на зразок фоторобота?

— Авжеж, — усміхнувся психолог. — Але тут є свої особливості, що характеризують саме комп’ютерне моделювання.

— І коли мені туди?

— Як тільки закінчу писанину…

Мені не терпілося побувати в лабораторії комп’ютерного моделювання. Тому на запитання, які ставив Іван Максимович, я відповідав дещо механічно. Я все думав про картинки, що висіли на стінах кімнати та… Олю. Цікаво, де була вона?

— Ну ось, Сергію, — сховав ручку до кишені Іван Максимович. — Тепер прошу в лабораторію. Там я познайомлю вас з нашим модельєром, до речі, теж Іваном.

Іван виявився приємним чоловіком років тридцяти з великим привітним обличчям. Він одразу ж усадив мене в м’яке крісло перед величезним екраном, на якому, як я здогадався, мали відображуватися певні картинки.

— Ми користуємося, — повідав Іван, — двома методами дослідження. Перший — це пряме моделювання. Ви називаєте мені характеристики місцевості і за тими характеристиками я будую модель. Другий — я вам показую ті моделі, які є у нас в комп’ютерній пам’яті, і ви зможете порівнювати їх із вашими даними.

— Може, другий метод?.. — попросив я.

— Можна і другий, — погодився Іван. — Тоді всю увагу — на екран!

Перед моїм зором попливли картинки різних місцевостей.

— Ось ручка і папір. Занотовуйте, які номери і чим схожі на ваші видіння, — велів Іван.

Кожна картинка трималася на екрані якихось десять секунд і через півгодини у мене заболіли очі. Треба було зробити перерву і я вже хотів сказати про це Іванові, але… Ні, це не можливо! На екрані з’явилася картина із моїх снів. Я піднявся з крісла.

— Що сталося? — запитав Іван. — Ви втомилися?

— Ні-ні, — заперечив я. — Можна ще раз глянути номер сто вісімдесят три? Ця місцевість… Зелена галявина з незвичайним сонячним освітленням. Посеред галявини повалене дерево, на якому сидить великий птах. Це вона! Це та картинка, яку я не раз бачив у снах!

— Не може бути! — здивувався Іван. — Гаразд, я затримаю її на екрані й покличу Івана Максимовича. Який номер? А, сто вісімдесят третій…

Іван Максимович був так само здивований. Він буквально влетів до лабораторії.

— Кажете, номер сто вісімдесят три — Ольга Кошинська. Сни, що повторюються!

— Хто вона? — зірвалося з моїх вуст, хоч я знав відповідь.

Так, це вона! Я бачу її усміхнене обличчя на фото, яке мені простягнув Іван Максимович.

— Загадковий, незвичайний випадок, — сказав при цьому він. — Треба негайно попередити