Читати книгу - "Я, зомбі, Леонід Григорович Кононович"

Гальма надсадно завищали. Машину стало жбурляти. Грязюка линула на лобове шкло, і я запустив двірники. На пагорку авто мало не перекинулося. Я сіпнув ручне гальмо й посунувся в діл, — туди, де поміж молодими лапатими соснами чорнів шмат асфальтового шосе. Я зсовувався й зсовувався, то попускаючи, то знов давлячи на важіль, — аж ліворуч, зближаючись, майнув темновишневий форд.

Я відпустив гальмо — й машина покотилася вниз, в'язнучи в розквашеній глині.

Форд майнув ще ближче, тоді ще. До нього було вже рукою подать, коли надсадно завищала коробка передач, захлинаючись, ревонув двигун, — і я вилетів на шосе, обіруч вивертаючи кермо.

Я врізався йому в бік, і дверцята зім'яло, мовби вони були з картону, а шкло вмент розскочилося на друзки. Форд шарпонувся вперед, але я встиг вирівнять машину й став тіснить його на узбіччя. Ми неначе зрослися один із другим, женучи лискучим шосе і все більше і більше відхиляючись убік — туди, де за придорожніми ялинками зяяло стрімке глибочезне провалля. Крижинський гарячково метався за кермом: він пробував збавити швидкість, а то й зовсім загальмувати на повнім ходу, але ми вже пішли під укіс і спинитися було неможливо — прірва зближалася й зближалася, ось уже стало видно кудлаті верховіття сосон, які росли внизу, і тверді, злежані замети, які біліли коло їх підніжжя, аж нараз форд зійшов із асфальту і підстрибнув, торкнувшись розмитого узбіччя, і його ліві колеса зависли над проваллям…

Але тої ж миті я одірвався од нього й, додавши газу, погнав по шосе.

Петля кинулася праворуч. Авто знову побралось під гору, покидаючи основну трасу.

Я зменшив швидкість і, добувши пачку сигарет, запалив.

Дим був їдкий і відворотний. Мене аж скрутило — я закашлявся, й кров знову застугоніла у вухах і стала шумувать у кінчиках пальців, а перед очима почали повзти й повзти плями…

Я бачив Крижинського. Бачив зримо, навіч, так, наче він сидів поруч зі мною. «Не розумію, — замислено казав він, — знаєш, не зрозумію я тебе ніяк! У таких, як ти, дуже цікава психологія. Ну, скажи на милість: до чого ці безвідповідальні… оці ідейно ворожі балачки… про тридцять третій, про людоїдство… а ще ж і не десь — при всіх!.. на семінарі з історії партії! Слухайно, парубче, — гостро зиркнув він на мене, — тут же дурнів нема, правда? Всі знають, що був голод…» — «Великий голод, — сказав я, вперто дивлячись убік… — Голод Тридцять Третього!..» — «Ну, нехай навіть і так, — скривився він. — Ми знаємо, що він був, знаємо, чому він був, і знаємо навіть, що люди їли людей, але навіщо про це ляпати язиками? Тема ця — закрита. Партія закрила її раз і назавжди… щоб не тривожить наших людей. Для чого воно народові? Народ варить сталь, вирощує хліб… а ця балаканина хіба допоможе йому робити діло? Чи, може, ти воскресиш жертви голоду оцими нагадуваннями про нього?! Знаєш, нормальні люди мовчать, коли порушуються такі теми… мовчать, бо їм соромно й незручно про це чути, — все одно що про елементарні фізіологічні потреби… Чого ж ти про це тільки й говориш… чого, поясни?!»

І я спробував йому пояснити. Може, то була й помилка, скоріше всього, помилка. Він після того став дивитися на мене із ненавистю і здивуванням, як на ворога, але я спробував пояснити йому це з усіх своїх сил. У ту промову я вклав усю свою віру в людську порядність і гуманізм. Більше ніколи по тому не говорив я так відкрито й із таким болем.

Це сталося в ранньому дитинстві й наклало якийсь незримий, гнітючий відбиток на все моє життя. Досі бачу: спекотний полудень, що дрижить і мліє в повітрі, убоге, занедбане, запущене обійстя, бур'яни, котрі повиганяло в чоловіцький зріст… і нас із братом, малих, заледве по шість років, двох дітлахів, що знічев'я забрели сюди, блукаючи старим цвинтарем. Хата була вже геть зруйнована. Передня стіна впала надвір, стріха провалилася. Все було розкидано по тім двориську: брили сухої глини, старе потьмяніле люстро під загатою, якісь листи, квитанції, метрики… В руїнах, похитуючись, забовваніла височезна кощава баба. Над всім обійстям немовби витала біда. Час зупинився. Гіркий присмак горя простотаки стояв у просторі, ніби задавнений чад. Всім своїм дитячим єством я нараз утямив: за старих часів тут скоїлося якесь лихо і покутують його по сей день. Баба стала щось казати до нас, і мені аж мороз по спині пішов: голос її простотаки харчав. Він роздирав це спекотне повітря, вібруючи, мов іржава бляха. Це був голос людини, яка бреде назустріч своїй смерті, вже ні на що не надіючись, спустошена й випалена до вугля… і я, стоячи на порозі життя, перейняв той мертвотний дух могили, вдихнув його і поніс між люди.

— Не треба туди ходить, хлопці… — понуро буркнув дід, коли почув, де ми були. І перехрестився. — Не треба… Гріх туди ходить!

— Чого, діду? — поспитавсь я.

Дідове лице посмутніло ще більш.

— Та баба, — озвався він після довгої мовчанки… — та баба зветься Вовчиця! Ото як був голод у тридцять третім… бо комуняки забрали всенький хліб, а нас покинули здихати, як собак… то ця баба, хлопці, зарізала і поїла своїх діток…

«Навіщо про це говорити? — знизував плечима Крижинський. — Навіщо ятрить ці рани?..» — «ВАШІ рани?» — посміхнувсь я. Лице його перекосилося й ствердло. «А ти не дуже… не дуже тут! — заговорив він хрипким шепотом. — Ти покинь це, ясно? А в нас інші методи знайдуться… З тобою як поговорять в спеціальному приміщенні, то все життя потім будеш печінки випльовувать… втямив, ти?!»

Нічого, подумав я, жбурляючи недопалка у вікно… нічого! Руки в мене тряслися, я на силу Божу держав кермо. Нічого, тепер наша пора настала… тепер вони заплатять за все… бо нарештітаки прийшов час платить по рахунках!..

Я спускався