Читати книгу - "Онуки наших онуків, Юрій Павлович Сафронов"

сталь, за мінусових температур, характерних для космічного простору. Із студентами-дипломниками ми побували на Місяці й там за допомогою маленької ракети, керованої по радіо, виготовили невелику модель нашого дзеркала. Керована спеціальним пристроєм ракета літала по строго параболічній траєкторії і, наче павук павутину, випускала плівку. Вона розгорталася і… майже миттю холола, стаючи міцною, мов сталь.

— Добре вийшло?

— Прекрасно. Ось подивіться… — Він добув із внутрішньої кишені піджака пачку кольорових фотографій і простяг нам.

На одній із них була знята дівчина, яка тримала в руках невелику, завбільшки в пів людського зросту, ракету.

— Це Челіта Бонарда, — сказав Конт, — вона зробила основний вузол цієї ракети.

— Гляньте, професоре, та це ж наша провідниця! — вигукнув Віктор Платонов.

Справді, це була вона: на нас дивились ті самі блискучі непокірні очі.

— Ви її знаєте? — здивувався Джемс Конт.

— Вона проводжала нас до інституту. — Коли?

— Сьогодні.

— Мабуть, ви помилились. Вона погано почуває себе і ось уже декілька днів не приходить до інституту. Зараз у нас гаряча пора, і, коли б їй покращало, вона неодмінно прийшла б. Вона й так відстала від товаришів.

— Дивно, — сказав Віктор Платонов, — значить, ми бачили її двійника або сестру. Правда, професоре?

…У складальному цеху, просторому і світлому, було людно. Чувся гомін верстатів, сипалися іскри, хтось підпилював, хтось підточував деталь, одне слово, йшло звичайне ручне складання експериментальних зразків: при експериментальному моделюванні неминуча людська праця.

Джемс Конт підвів нас до досить незграбного на вигляд пристрою з кількох тупоносих, схожих на відра, циліндрів.

— Ось одна наша ракета. Решта ще не змонтовані. Ви не дивіться, що ракета така незугарна на вигляд. Її призначено для польоту в порожнечі, а там зовсім не обов’язкові обтічні форми.

Конт показав на внутрішню порожнину ракети, де причаїлася темрява.

— Тут буде розміщено основний пристрій, за допомогою якого плівка стане розмотуватись, набувати потрібної форми і виходити в порожнечу. Цю деталь проектує Челіта Бонарда, ота, яку ви бачили на фотографії. До речі, вона була тут сьогодні? — спитав він одного дипломника.

— Ні, вона ще хворіє… Конт повернувся до нас:

— Звичайно, ви помилилися. Челіта чудово знає, яка потрібна вона зараз. Через те що вона не закінчила проекту, ми не можемо почати робити подальший вузол.

— А хіба не можна замінити її ким-небудь?

— Не годиться. Треба, щоб студент без сторонньої допомоги виконав дипломну роботу.

Лункий дзвінок сповістив про закінчення робочого дня.

Студенти заметушилися. Вони закінчували невідкладні операції, вимикали верстати, прибирали робочі місця. Троє студентів лишилося в цеху. Це були чергові. Вони під’їздили на автокарах до кожного верстата, підбирали в кузов сміття і стружки та відвозили на подвір’я, де стояв великий вантажний автомобіль із закритим кузовом. Потім вони за допомогою невеликих машин добре вимили кахляні підлоги, повитирали щітками, що обертались на двох палицях, високі вікна і, вишикувавшись в одну шеренгу, жартома доповіли дівчині з червоною пов’язкою, що скінчили прибирати.

— Черговий санітар по інституту, — показав очима на дівчину з пов’язкою Джемс Конт.

Дівчина прискіпливо оглянула цех, примусила підняти з підлоги невелику стружку, яка закотилася в куток, і тільки після цього відпустила хлопців.

— Ходімо з нами до моря, — покликали вони дівчину, скидаючи. комбінезони. — Через годину там наші змагаються з водного поло із сіднейцями.

— Я мушу прийняти ще два цехи, — відповіла вона. — Ідіть у душову, зустрінемось біля інститутських воріт.

Джемс Конт закликав нас до себе в номер готелю. Йому хотілося поговорити про нашу роботу, узнати побільше. Незважаючи на те, що він пішов із нашої групи, він, ясна річ, не міг лишатися байдужий До тієї справи, якій віддав кілька років життя. Він щиро радів з наших успіхів.

Нашу розмову обірвав телефонний дзвінок. Дзвонив хтось із Контової групи.

— Професоре, вмикайте мерщій телевізор на п’ятнадцяту програму.

— Навіщо? — здивувався Конт.

— Вмикайте і все зрозумієте. Зацікавлені, ми підсіли до телевізора. Конт знайшов названу програму, і на екрані з’явилася широка гладінь озера з дрібними хмарками, які пливли над нею, строкатий натовп людей на березі та різнобарвні скутери на старті. Диктор оголосив умови змагань, назвав прізвища учасників. «Челіта Бонарда…» — раптом почули ми знайоме прізвище і побачили на екрані дівчину, яка проводжала нас із Платоновим до інституту.

— Ваша дипломниця! — вигукнув Платонов.

— Правда, вона! Але як вона туди потрапила? Вона ж хворіє…

— Очевидно, не більше, аніж ми з вами.

— Починають…

Чотири скутери — білий, жовтий, червоний і зелений — готувалися до старту. Скутер Челіти Бонарди був жовтий. Почувся різкий постріл стартового пістолета, і скутери майже одночасно рвонули з місця.

«У цій четвірці всі скутери мають якусь своєрідність у конструкції, про яку не знають інші учасники змагання, — долинав голос диктора. — Обмеження лише одне — скутери мусять мати вагу не більшу від заданої. Всі чотири скутери відповідають цим умовам».

Червоний скутер раптом вирвався вперед і, розбризкуючи воду, випередив решту.

— Щось ваша підшефна відстає, — сказав Платонов Контові.

В цю мить жовтий скутер Челіти раптово відірвався від води, пролетів кілька метрів у повітрі і, здійнявши хмару бризок, під гучні вигуки й оплески глядачів знову помчав по поверхні озера. Відстань між червоним і жовтим скутерами все меншала. Жовтий скутер, розігнавшись, стрибнув і випередив червоного.

— Молодець, Челіто! — вигукнув Джемс Конт.

Скутери повернули і тепер мчали з екрана просто на нас. Попереду, як і раніше, був жовтий. Челіта вела його, майже притулившись до обтічного корпусу. Вона зробила ледве помітний помах рукою, і її жовтий