Читати книгу - "Київські прохачі, Нечуй-Левицький"

- Ет! бо­дай не ка­зать! А все то че­рез оту ти­тарівну. То бу­ло ви­хо­де з церк­ви, то все мор­гає на ме­не, ще й со­ло­денькі оч­ки зро­бить, а вчо­ра ви­хо­ди­ла з церк­ви в яко­юсь ду­ре­пою, а я йду їй на­зустріч, здійняв шап­ку та й кла­ня­юсь, та за­го­во­рюю; а во­на ко­ли б тобі гля­ну­ла на ме­не! За­дер­ла кир­пу, за­ко­пи­ли­ла спідню гу­бу, ще й пи­ку од­вер­ну­ла. Ко­ли б тобі хоч раз зир­ну­ла! От та­кий те­пер світ нас­тав!

- В ти­тарівни не за­побігай лас­ки. В неї ви­сокі по­ро­ги зад­ля те­бе. Ти й справді «ви­со­ко літаєш, а че­рез те низько впа­деш», - ска­за­ла Май­бо­ро­ди­ха.

- Я дійшов до од­чаю. Я заздріваю й вас, що й ви ме­не су­ди­те та й гу­ди­те по лю­дях.

- Хто тобі оце на­го­во­рив? Та то, пев­но, ти­тарівна дізна­лась, що ти тро­хи оп­риш­ку­ва­тий вдав­ся, хоч і гар­ний з ли­ця.

- Сама во­на забісо­ва­на, ко­ли бун­дю­читься пе­ре­до мною. Ет! Усі во­ни таківські! Візьму оці усі дівчачі каб­луч­ки та й ви­ки­ну на смітник. Не­хай їх со­ба­ки спо­жи­вуть та й дівча­чу лю­бов схла­ма­ють.

- Та со­ба­ки ж по­дав­ляться ти­ми каб­луч­ка­ми! - ска­за­ла Май­бо­ро­ди­ха.

- Кат їх бе­ри! Не­хай поїдять і їх персні, і їх зрад­ли­ву, по­га­ну лю­бов. До­ве­деться, ма­буть, пост­ри­га­тись в ченці, або­що! Бе­ре ме­не та­кий сум, ли­бонь я завт­ра вмру, або­що. Ото людці! Ото пан­ни! Який-то те­пер світ нас­тав! Ой гос­по­ди!

- Не жу­рись на­да­рем­но! Ще твоє цвіте, а їх в'яне. Ти ж ще са­ме в цвіту! Та по­мо­жи-бо нам та ви­не­си оці па­ку­ноч­ки на ву­ли­цю, та пок­лич зво­щи­ка.

- Не хо­чу! од­чепіться од моєї душі. Мені й без ва­ших ма­натків важ­ко на серці! - обізвавсь зне­хо­тя До­си­фей і ще ниж­че по­хи­лив го­ло­ву.

Стара Май­бо­ро­ди­ха по­тю­па­ла на ву­ли­цю й зак­ли­ка­ла зво­щи­ка. По­ви­но­си­ли в'язки й поск­ла­да­ли на візок. Га­лецька на­ла­па­ла в ки­шені кап­шу­чок, ви­тяг­ла йо­го й знай­шла тро­хи гро­шей.

- Нате ж вам оці гроші в по­дя­ку за те, що ви мені да­ли при­ту­лок. Це я хоч ци­ми ма­ли­ми грішми зап­ла­чу вам за жит­ло.

- Борони бо­же! Щоб я з вас бра­ла гроші за квар­ти­ру? Не бу­ла б я лю­ди­на, щоб іще бра­ла з вас, з си­ро­ти, пла­ту. Я й са­ма при­ту­ли­лась, дя­ку­ючи ласці доб­рих лю­дей. Зро­ду-звіку не візьму з вас пла­ти! Я та­ки й зро­ду не ма­ла жа­до­би до гро­шей. Ад­же ж і ме­не ча­сом хар­чу­ва­ли добрі лю­ди за спа­сибі, - го­во­ри­ла Май­бо­ро­ди­ха на про­щанні.

Галецька розп­ро­ща­лась і на розс­та­ванні про­си­ла Май­бо­ро­ди­ху до­ко­неч­но одвіду­ва­ти її на но­во­му місці й обер­ну­тись до неї з поміччю, ко­ли б ча­сом ста­лась якась при­го­да в її житті.

Тим ча­сом один нез­нач­ний ви­па­док ду­же стри­во­жив ста­ро­го Кміту. Літос­танський все за­хо­див до йо­го в гості сли­ве що­тиж­ня. Але во­се­ни він не при­хо­див тижнів зо три поспіль.

«Що це за знак, що Літос­танський не вча­щає вже до ме­не? - ду­мав Кміта. - Мо­же, десь на­ба­чив собі якусь пан­ну, кра­щу од моєї Улясі. Він хло­пець мо­ло­дий, а мо­ло­де сер­це змінли­ве й зрад­ли­ве. Мо­же, десь знай­шов собі упо­добнішу па­нян­ку, ніж моя до­ня, і впо­до­бав її… Шко­да бу­де, як Уля­ся втра­те та­ко­го гар­но­го же­ни­ха. А я ж че­рез йо­го му­сив ки­нуть тор­би! На­пи­шу до йо­го лист і прос­то-та­ки спи­таю, чи він має на думці сва­тать мою Уля­сю, чи ні, щоб ча­сом ще не до­ве­лось шко­ду­вать за тор­ба­ми», - по­ду­мав ста­рий і за­раз ском­по­ну­вав лис­та.

«Кращого за вас же­ни­ха для моєї доні я не знай­ду та й не ба­жаю. Ко­ли маєте на думці сва­тать мою Уля­сю, то не дляй­тесь і не гай­тесь, щоб ча­сом хтось інший не на­вис їй на очі. Я вже дав­но пос­терігаю, що ви їй при­па­ли до впо­до­би. Вам, і тільки од­но­му вам, як доб­ро­му на вда­чу й стат­ко­ви­то­му чо­ловікові, я од­пи­сав би своє жит­ло після моєї смерті, ще й на ва­ше ймен­ня дав би вам пе­ред вінцем бан­ко­ву роз­пис­ку на дві ти­сячі кар­бо­ванців. Про­шу най­лас­кавіше не­за­ба­ром да­ти мені од­повідь».

Другого дня над­ве­чорі прибіг Літос­танський. Ста­ро­го не бу­ло вдо­ма. Літос­танський по­ка­зав Улясі лис­та й про­чи­тав. Улясі ста­ло со­ром, що батько ніби на­би­вається нею Літос­тансько­му. Але во­на потім за­ре­го­та­лась. За­ре­го­тавсь і Літос­танський, що кмітли­вий батько не все та­ки прикмітив.

В світли­цю зго­дом всту­пив ста­рий.

- Тату! ви опізни­лись. В нас з Лу­кою Ан­то­но­ви­чем вже дав­ненько скінче­на спра­ва, а ви з лис­том «На­те, - мов­ляв, - й мій глек на ка­пус­ту!»

- То це ти й ме­не пе­ре­хит­ру­ва­ла? Ме­не, ста­ро­го, досвідно­го? - крик­нув батько.

- Атож! - обізвавсь Літос­танський, осміха­ючись. - Я вже дав­ненько ду­мав за­си­лать ста­ростів до Улясі та про­сить в вас її ру­ки. А от і ви з лис­том… та трішеч­ки опізни­лись…

- Коли опізнивсь, то й доб­ре. Як я ба­чу, щи­ра лю­бов пе­ре­хит­рує все і всіх на світі. Ко­ли вже ви поєдна­лись так, то мені тільки тре­ба вда­тись до ба­тюш­ки, щоб го­дить вінчан­ня. Ко­ли так, то, бо­же, вас бла­гос­ло­ви! Спра­ви­мо не буч­не, а «ха­па­не» весілля, та й ко­ли ми вам до впо­до­би, то й за­раз пе­ре­ходьте до нас жи­ти. Годі вам ти­ня­тись по тих квар­ти­рах, - ска­зав Кміта.

Тільки що во­ни пе­ре­ба­ла­ка­ли за свою спра­ву, в світли­цю всту­пи­ла Га­лецька, ра­да та ве­се­ла, не­на­че во­на знай­шла десь або гроші, або свій та­лан. В неї очі аж ся­ли. Во­на привіта­лась з усіма жва­венько, ве­се­ленько, на­че поп­ро­ворніша­ла.

- Що це за зміна ста­лась з ва­ми! - од­ра­зу спи­тав Кміта. - Щось з ва­ми тра­пи­лось і, пев­но, ду­же гар­не та приємне. Еге?

- А то ж чо­му так? - спи­та­ла Га­лецька дрібненьким, ве­се­леньким го­ло­сом.

- В вас ста­ли інші очі, інший пог­ляд, ли­бонь ви те­пер не та давніша, пе­редніша лю­ди­на, - ска­зав Кміта. - Пе­редніше ко­лись ви бу­ли ніби темні на очі, а це од­ра­зу не­на­че взір вер­нув­ся до вас. Ви й посвіжіша­ли на ви­ду, й пок­ра­ща­ли. І об­лич­чя в вас ста­ло ве­селіше! Що це з ва­ми ста­лось? Щось та є!

- Невже ж та­ки я бу­ла ніби не­ви­дю­ща, а це сьогодні десь поз­на­хо­ди­ла на шля­ху за­губ­лені очі? - ска­за­ла Га­лецька і ве­се­ленько засміялась.

- Невже ви вмієте й сміяться? - крик­ну­ла з ди­ва Уля­ся.

- Атож! Прав­да, що вже бу­ла за­бу­лась сміятись, а це знов вчусь та при­га­дую пот­ро­ху, - го­во­ри­ла ве­се­ленько Га­лецька. - То, сер­це, як ли­ха го­ди­на при­тис­не, то лю­ди­на за­бу­де і сміятись, і радіть.

- А мені все зда­ва­лось, що ви зро­ду не сміялись та й не вмієте сміятись, - го­во­ри­ла Уля­ся. - Мені