Читати книгу - "На шляху до твого серця, Вікторія Хартманн (viktoria hartmann)"

Хлопець зупинив машину, взяв ключі і вийшов з машини, йдучи до багажного відділення. Звідти він взяв мою сумку з речами, свою, і ще два пакети. Я теж вийшла, і пішла до нього, аби забрати сумку.

— Ні. Я сам, — каже хлопець, закидуючи собі її на плече.

Я трішки нахмурилася, на що він посміхнувся і пішов в будинок. Мені не залишалося нічого більше, окрім йти за ним.

В домі був шум. Точніше декілька різних голосів та голосний чоловічий сміх. Даніель відніс на третій поверх наші речі, показавши мені окрему спальню, і ми спустилися вниз, у велику кухню, з'єднану з їдальнею, де знаходилися декілька незнайомих мені людей.

— О, ви вже прийшли, — посміхнувся Маркус, витираючи руки в рушник.

— Привіт, — каже Даніель, по-чоловічому обіймаючи друга. — Марк, ми наче не на роботі, а ти далі кухарочка.

— Ви, маленькі засранці, без моїх навиків, як ти кажеш «кухарочки», помрете з голоду ще раніше, ніж сонце піде за горизонт, — відповів йому Маркус і всі засміялися.

Я теж посміхнулася від коментаря найкращого друга Даніеля і швидко почала роздивлятися людей. За столом сиділи два хлопця та дві дівчини. Один із хлопців — блондин із сіро-голубими очима, а дівчина поруч з ним — рудоволоса, із темними зеленими очима. Інший хлопець — брюнет зі світлими зеленими очима, а дівчина біля нього мала світло-карі очі та чорне волосся.

— Амеліє, не стій там, як сирота, — каже Маркус. — Йди сюди.

— Відчепися від неї, дурню. Вона соромиться, — додає блондин. — Амеліє, тут всі свої. Не бійся. А якщо цей дурень, — він вказує на Даніеля, — чимось тобі нашкодить, будь впевнена, що ми натовчемо йому пику. Його знання у поведінці з дівчатами такі ж бездарні, як його вміння грати у волейбол.

— Ти погано граєш у волейбол? — запитую у Даніеля і посміхаюся.

— Він м'яча спіймати не зміг! Тому той полетів йому до голови і Ден лежав без свідомості майже п'ятнадцять хвилин! — відповів Маркус і всі знову засміялися.

— Не вір усьому, що вони кажуть, — прошепотів Даніель, підійшовши до мене. — Ходімо.

Він схопив мене за руку, до речі, досить лагідно, і потягнув до круглого столу, де знаходилися всі, окрім Маркуса.

— Це Адам і Карін, — він показує на блондина і рудоволосу дівчину, — а це Ноєль та Еріка, — тепер його рука показує на брюнета та чорноволосу дівчину. — Впевнений, тобі сподобається їхня компанія.

Даніель садить мене за стіл, щоб бути впевненим, що зі мною все гаразд, після чого обходить стіл, і плескає друзів по плечах.

— Підіймайтеся, ліниві дупи, йдемо допомагати Марку, — каже хлопець, посміхаючись, і разом з друзями йде до Марка.

— Вони самі готують? — запитую я у дівчат.

— Так. У нашій компанії чомусь так заведено. Хлопці це пояснюють тим, що хочуть, аби ми відпочили, — відповідає Карін. — То як давно ви із Деном разом?

— Ми не разом, — відповідаю я. — Я працюю у нього в готелі.

— Він не бере звичайних працівників на вікенд з друзями, — додає Еріка і дівчата з хитрими посмішками переглядаються між собою. — Схоже, у нашого Денчика нове захоплення.

— Його очі вже давно так не сяяли, — каже Катрін. — Подивись, Амеліє, він навіть очей з тебе не зводить.

Я обережно поглянула в бік хлопців і на декілька секунд зустрілася поглядами з Даніелем. Але потім він відвів погляд, тому що його покликав Маркус і хлопці голосно засміялися.

— Сподіваюся, ти зможеш стати для нього хорошою дівчиною. Він заслуговує бути щасливим, — додає Карін.

— Агов, дівчата! — звертається до нас Адам. — Годі пліткувати. Ми розуміємо, що ми четверо — найпрекрасніші створіння у вашому житті, але досить вже.

— Ви скоріше чотири телепні, аніж чотири найпрекрасніші створіння, —  каже йому Еріка і сміються всі, окрім Адама.

Дівчата починають говорити про щось своє, поки хлопці йдуть надвір, відносячи продукти, аби посмажити м'ясо на грилі і повечеряти на свіжому повітрі. Даніель трішки їм допомагає, але згодом підходить до мене, коли Катрін та Еріка приєднуються надворі до інших.

— Все добре? — запитує в мене Даніель.

— Так, все гаразд, — кажу я, хоча відчуваю себе досить некомфортно у цій компанії.

— Не хвилюйся. Ти згодом звикнеш до них, — він дивиться в бік кухонних меблів, де в пакетах знаходилося дуже багато різноманітних овочів та фруктів. — Хочеш допомогти мені?

Я киваю і ми разом йдемо до столу, аби впоратися швидше. Даніель нарізає фрукти, поки я мию овочі. Стаю поруч з ним, аби нарізати овочі на дошці, і починаю з огірків. Даніель краде в мене шматочок і закидує собі до рота.

— Даніель, — злісно звертаюся я до нього. — Що ти робиш?

— Захотів скуштувати. А раптом він не смачний? — з хитрою посмішкою на обличчі відповідає хлопець.

Я продовжую нарізати і Даніель знову хапає шматочок, після чого знову кладе його до рота.

— Даніель! Припини!

— Назви мене скороченим ім'ям і тоді припиню, — досі хитро посміхається.

Він знову хапає шматочок і я легенько б'ю його вільною рукою по його зап'ястю.

— Припини вже, Даніель! Ти так з'їси зараз всі овочі!

— Назви мене скороченим ім'ям і тоді припиню, — повторює.

Я мовчу, тому що для мене це занадто — перейти на скорочене ім'я. Даніель мій бос і те, що я вже знаходжуся тут — неправильно.

Він знову хапає шматочки огірка, з'їдаючи їх і я не витримую:

— Даня, припини!

Хутко прикриваю рот долонею, розуміючи, що випадково назвала його надто мило. Так його навіть друзі не називають.

— Даня... — задумується він, а потім посміхається. — Мені подобається. Називай мене так частіше.

— Дурень, — бормочу я і продовжую нарізати овочі.

Я не дивлюся на Даніеля. Знаю, що він навмисне мене дратує. Це, цікаво, помста за всі мої витівки, чи ще щось?

Він стоїть підозріло тихо. Я навіть майже не чую, як він нарізає фрукти. Обертаю голову до нього і бачу, як хлопець дивиться на мене, посміхаючись.

Він знову щось вигадав.

— Що? — запитую.