Читати книгу - "Нестерпно ненавиджу (кохаю), Ксана Рейлі"

— Дано, що ти знаєш?— спитала у мене мама.
— Наприклад, те, що ти навідуєшся до вбивці. А ще мені відомо, що ти якось причетна до того злочину. — я підійшла ближче і пильно подивилася на неї.— Що ти приховуєш?
— Ти хоч розумієш, що говориш? В чому ти мене звинувачуєш?— обурилась мама.— Невже ти справді думаєш, що я пов'язана з вбивцею?
— Це ти мені краще скажи. Якщо ти така чесна і мої думки про тебе безпідставні, тоді може розкажеш правду?
— Я нічого не буде тобі розповідати! І взагалі, як ти це все собі придумала? Дивлюсь, ти теж вже з глузду з'їхала.
— Ого, то тепер я божевільна!— голосно сказала я.
— Не кричи!— суворо мовила мама і обернулася в різні сторони, щоб перевірити чи нас ніхто не чує.
— Боїшся?— спитала я в неї.
— Чого мені боятися?
— Того, що тато може дізнатися про твої походеньки і таємниці. 
— Зараз ми закриваємо цю тему раз і назавжди!— різко сказала мама.— І ти забуваєш про всю цю дурню, зрозуміла?
— Для чого ти вдаєш з себе ту, ким не є насправді? 
— Звідки ти про все це дізналася?— Спочатку слідкувала за тобою, а потім знайшла один цікавий лист.
— Ти нишпорила в моїй кімнаті?— здивувалася мама.— Замість того, щоб вчитися ти займаєшся всякими дурницями!
— Та ні, це вийшло зовсім випадково. Ти сама мені допомогла знайти цей лист.

Два дні тому
Я сиділа на кухні та їла великою ложкою морозиво. Не знаю, що на мене найшло, але зараз хотілося просто маленьких радощів. Ще піду собі якийсь фільм ввімкну та й буде мені щастя. Кіра вже давно зачинилася в своїй кімнаті і , скоріш за все, поринула в світ серіалів. Тато встиг повернутися з роботи, а мами ще досі не було. Де її так довго носить? 
Через деякий час я почула, що вхідні двері відчинилися. Так як було чутно ще один голос, то я зрозуміла, що вона прийшла не одна. 
— Наталіє, проходьте!— сказала мама і я побачила перед собою маму Єви.
Вона як і завжди виглядала просто неймовірно. Світле волосся було акуратно зібране, а губи підкреслені темною помадою. 
—Доброго вечора, Дано!— сказала вона мені.
—Доброго!— відповіла я і повільно піднялася. 
Я поставила свою тарілку з морозивом в холодильник і вирішила, що мені напевно варто піти до себе.
—Дано, можеш принести з моєї кімнати документи?— звернулась до мене мама.— Скільки вже працюю, а ще офіційно не влаштувалася. 
—Які саме?
—Ті, що в тумбі біля мого ліжка. Там така синя папка є. 
—Гаразд. 
Я піднялася на другий поверх і пішла в спальню мами. Ця кімната була звичайною, але дуже затишною. Пам'ятаю, як в дитинстві любила проводити тут час. Посміхнувшись спогадам, я підійшла до тумби. Коли я відкрила верхню шухляду, то відразу помітила синю папку. Я витягнула її та вже взялася закривати дверцята, коли побачила лист. Це був звичайний білий папір, але з іншим маркуванням. Я взяла його в руку і відразу ж подивилася на ім'я відправника. Я завмерла з листом на руках і не могла навіть поворохнутися. Його було відправлено з тієї колонії. От вона! Відповідь на всі мої запитання. 
— Дано, ти ще довго там?— почула я голос мами.
Швидко сунувши лист під футболку, я спустилася до них. 
Я віддала папку мамі, а сама зібралася непомітно втекти. Та це було не так просто . Особливо, коли мама Єви вирішила завалити мене своїми питаннями.
Я старанно відповідала їй, при цьому мило посміхаючись. Вона вирішила розпитати у мене все про навчання, а я воліла чим швидше піднятися до себе і прочитати лист.
Згодом мені все ж таки це вдалося. На щастя, мама не помітила нічого у мене під футболкою. Коли я зайшла до себе в кімнату, то в першу ж чергу зачинила двері. 
Хвилювання накрило мене повністю і я глибоко вдихнула. Не зважаючи на те, що мені страшно і правда ось-ось може відкритися, я все ж розкрила конверт і витягнула аркуш звичайного формату. Лист був написаний не надто розбірливим почерком, але, якщо добре придивитися, то можна прочитати.
« Дорога Тетяно!
Пишу тобі, бо не в силах тримати це все в своєму серці. Двадцять років... Довгих двадцять років я намагався тебе знайти. Було складно, але завдяки одній людині мені це вдалося. Я ніколи не пробачу тобі за те, що ти покинула мене тоді. 
Так, я знаю, що ти тепер ніяка не Тетяна, а Любов. Цікаво, чому ти обрала це ім'я?
Мій строк закінчується і дуже скоро я повернуся до тебе. Тобі цікаво для чого? От я і відповім: щоб потурбувати твоє спокійне життя. А ще, щоб всі дізналися про твій ганебний вчинок. Цей злочин вчинила ти і тобі за нього відповідати. Ти така ж вбивця, як і я. Скоро зустрінемось.
З любов'ю, Дмитро!»
Я дивилася на цей аркуш і раз за разом перечитувала рядки. Я не могла повірити, що мама виявилася причетною до вбивства.

Наші дні
— Те, що пише в тому листі — неправда!— сказала мені мама.
— Тоді навіщо ти їздиш до в'язниці? І хто взагалі цей Дмитро?— майже кричала я.
— Дано, це наклеп. Я дуже розчарована, що ти повірила в усю цю дурню. — ображено сказала мама і подивилася на мене.— Пообіцяй, що ти залишиш цю справу і більше не будеш цим перейматися.
— Але ж...
— Я тобі вже все сказала!— перебила мене мама.
Вона кинула на мене останній погляд і піднялася до себе. Весь цей час я намагалася зрозуміти, що ж це за такий злочин? А може це дійсно наклеп і мама насправді не винна? 
Наступного дня я вирішила після пар навідатися до тітки Каті. Все ж таки їй вчора було погано. Я підійшла до вхідних дверей і подзвонила у дзвінок. На вулиці було холодно, тому я ще більше закуталася в свою курточку. Згодом двері відчинив Влад. Схоже, він не очікував мене тут побачити і дещо здивувався. 
— Привіт!— сказала я.— Тітка Катя вдома?
— Ні. Вона пішла на зустріч зі своєю давньою подругою. — відповів хлопець.
— Зрозуміло. — розчаровано сказала я і потерла свої руки.— Ну я тоді напевно піду.
— Почекай!— зупинив мене Влад.— Я бачу, що ти змерзла, тому запрошую тебе на чай.
— Справді?— здивувалась я.
Хлопець схопив мене за руку і завів до себе в будинок. Він поставив чайник, а я поки зняла свою куртку. 
— То що це за подруга в твоєї мами?— згодом спитала я і сіла на стілець.
— Не знаю. Вона не говорила мені. — хлопець знизав плечима.— Я і ніколи не питаю з ким в неї зустрічі.
Влад зробив чай і поставив переді мною гарячу кружку. Також він витягнув солодкі цукерки, які я точно знала, що не буду їсти.
— Які в тебе непорозуміння з моєю мамою?— випадково спитала я.
— Не знаю про що ти. — просто відповів хлопець.
— Тоді на вечері ти казав, що у вас є якась домовленість.
— Нема нічого такого.— сказав Влад і відвів погляд.— Ми з нею ще раніше поговорили про тебе. Вона хотіла, що я залишив тебе в спокої. Я сказав, що не збираюся цього робити. 
— І все?— перепитала я.
— Так. Більше нічого. 
Я бачила, що він бреше. Я точно це знала, але не могла цього довести. Не знаю, що вони від мене приховують, але це мене насторожує. 
— Як навчання?— через деякий час спитав Влад.
— Все добре. Тільки найближчим часом перша сесія, тому мені трохи страшно.
— Ой, нема чого хвилюватися. 
— Тобі легко казати. Ти вже он скільки таких сесій здав, а для мене це вперше. 
— Ну ти ж розумна дівчина, тому нема за що турбуватися.
— Насправді є.— сумно сказала я.
— Щось сталося?
— В мене зараз не надто хороші стосунки з мамою і через постійні таємниці, я трохи відстала з навчанням. 
— Ну в тебе ще є час.
— Через два тижні вже залікова сесія, а я ще маю зробити два проекти!
— Якщо хочеш, то я тобі допоможу.— сказав Влад, а я здивовано подивилася на нього.
— Ти це серйозно?
— Так. Це не буде ніякою частиною гри. — сказав хлопець.— Обіцяю.
— Хм, мені здається, що ми вже давно закінчили ті ігри. — відповіла я.
— Ну якщо ти пам'ятаєш, то для всіх ми пара. — сказав Влад. — Нам потрібно кудись разом сходити. 
— Що?— спитала я і округлила очі від здивування.— Ти запрошуєш мене на побачення?
— Господи, ні!— відповів хлопець і засміявся.— Це для того, щоб не було сумнівів в тому, що ми разом. 
— Ясно.— трохи засоромлено спитала я.— І куди ми підемо?
— Не знаю. Наприклад, на якусь вечірку. 
— Тобто кудись, де багато людей. 
— Так, щось таке.
— Ну гаразд, можна спробувати. 
Ми ще деякий час сиділи за столом і мило розмовляли. Для мене це було дещо дивно. Виявляється, Влад не завжди є агресивним і ненависним. Саме зараз я відчуваю від нього якесь тепло і турботу. 
— Я напевно піду вже додому.— сказала я, коли помітила, що на вулиці почало темніти.
— Так і не дочекалася маму.— відповів Влад. — Якщо хочеш,то можеш ще трохи почекати. Думаю, що вона вже десь скоро буде.
— Я напевно все-таки піду. Мама буде хвилюватися.— сказала я і почала підніматися зі стільця.
— Я тебе підвезу.
— Та не варто. Я сама якось доберуся. 
— Дано, на вулиці темно і холодно. Я не хочу, щоб ти йшла одна.
— Але якщо тітка Катя прийде, а тебе не буде.
— Ну і що? Вона вже давно не слідкує за мною.— сказав Влад і подав мені куртку.— Відмови не приймаються.
— Гаразд. — погодилась я і посміхнулася.
Влад теж почав одягатися, але раптом ми почули стук в двері.
— А от і мама повернулась!— сказав хлопець і з посмішкою відчинив двері. 
Коли він помітив хто саме стоїть на порозі, то посмішка відразу зникла з його обличчя. Я підійшла трохи ближче і побачила батька Влада. Як же я здивувалася, коли зрозуміла, що він був не сам. Чоловік тримав на руках маленьку дівчинку, яка була наче ангелятко. Світлі кучері вибралися з-під товстої шапки, а очі такі блакитні-блакитні. 
— Що ти тут робиш?— зовсім непривітно спитав Влад. — Мені здається, що я говорив тобі більше не з'являться в моєму житті.
— Не треба, синку. — звернувся до нього батько.— Я не твій ворог. 
— Гаразд, я спитаю ще раз. Навіщо ти прийшов?— цього разу голосніше сказав Влад.
— Хочу познайомити тебе з сестричкою.
Я помітила,як погляд хлопця пройшовся по маленькій дівчинці,яка дивилася на нього великими очима. В один момент мені здалося, що Влад навіть посміхнувся їй. Але коли він повернув погляд до батька, то в його очах були лише злість та образа...