Читати книгу - "Епоха слави і надії, Євгеній Павлович Литвак"

– Маю право, – він знову смачно затягнувся.

"Що ж, – подумки зітхнув комісар. – Від недалекого розуму і вчинки недалекі".

Лангре не знав, як йшли справи в інших містах, але в Парижі такі ось "ходячі паровози" викликали у населення значно більше невдоволення, ніж, наприклад, рокери чи байкери. Більшість людей негативно відносяться до тих же вегетаріанців або представників сексуальних меншин, саме через пропаганди їх способу життя. Лангре особисто плювати, що якісь люди під покровом ночі вдаються до гріха мужолозтва у своєму ліжку. Але коли ці чоловіки надівають стринги поверх джинс і йдуть на демонстрацію з плакатами, кричачи всім, що вони не такі, як всі, і їм потрібні особливі права – ось це його відверто дратує. З вейперами та ж сама історія – нехай парять вдома. В своєму нужнику, під ковдрою, де завгодно, але тільки не при Лангре. Він був людиною старих поглядів і вважав, що якщо і палити, то цигарки, або не палити взагалі, третього не дано.

Стажер видихнув кілька кубометрів щільної пари, чому Лангре скривив обличчя:

– Сподіваюся, ця мода швидко мине. – Гаразд, – махнув рукою Лангре. – Я на вулицю.

Вийшовши з під'їзду гуртожитку, комісар опустився на ту ж лавку, де сиділи підлітки, що підказали поверх, і закурив. Коли через хвилину до нього підійшов Стажер, Лангре з клацанням, викинув недопалок до урни:

– Давай назад в лікарню. Тут нам більше нічого робити.

Стажер мовчки кивнув і вони неквапливою ходою попрямували вниз по вузькій вуличці.

– Ті хлопці виявилися непоганими, хоч і живуть в такому районі. – Порушив мовчання Стефан. – Зараз надто багато різних угрупувань, ростуть, як гриби після дощу. Не уявляю, як з цим боротися.

– Мене більше турбує, що насильство все частіше стає засобом самовираження, що переступає всі прийняті в цивілізованому суспільстві межі, – похитав головою Лангре. – В передмістях багато ворогуючих банд, іноді їх розбирання зовсім виходять з-під контролю.

– Там щось відбувається, переглянувшись, вони кинулися у бік шуму.

Біля воріт лікарні творилася суща нерозбериха: місцева охорона в чотири руки утримувала чоловіка, який щосили чинив опір, намагаючись одягнути на того кайданки. Біля ніг бешкетника лежав якийсь металевий предмет. Втім, чисельна перевага швидко взяла верх, і хулігана все ж упакували. Підійшовши ближче, Лангре упізнав в ньому члена із угрупування "Атлантико".

– Це все неспроста! – Вигукнув Лангре, схвильовано озирнувшись на Стажера. – Я до Крамера, ти за машиною!

Комісар з всіх ніг помчав в палату до Алекса, але його гірші побоювання підтвердилися, чуття не підвело – Крамера там не виявилося. Не зменшуючи темпу, він кинувся до заднього двору.

Не жаліючи свій новенький Рено, Стажер різко вивернув кермо, перекривши дорогу виїжджаючому автомобілю, вийшов з машини, цілячись у водія.

– "Сім'янин", – скривився Лангре. – Дізнавшись в ньому зниклого.

Ватажок "Атлантико" вийшов з машини з піднятими руками:

– Я без зброї, ти ж знаєш, Лангре, – звернувся він до комісара.

– Знаю, – кивнув той. – Зброя – не твій метод.

– Я не збирався його вбивати, – Сім'янин кивнув у бік своєї машини. – Мені просто треба, щоб у понеділок він не потрапив до суду.

– В нього щось є на тебе? – Підкинув брови Лангре.

– Можливо, – ухильно відповів Сім'янин.

– Що сталося п'ятнадцять років тому? Розповіси? – Схрестивши руки на грудях, запитав Лангре.

– Не твоя справа, – крізь зуби процідив Сім'янин.

– Я можу допомогти, термін давності вже збіг.

– Ні, – мотнув головою Сім'янин. – В мене свої методи.

– Не варто цього робити, – завірив його Лангре. – Півроку тому Крамер вбив свою сім'ю, але вас не видав.

– "Нас"? – Здивовано перепитав Сім'янин.

– Інших, які також отримали картини, підписані його ім'ям. Але малював їх не він.

– Як таке можливе? – Недовірливо округлив очі Сім'янин.

– Хтось інший дуже успішно ховається за ім'ям Алекса Крамера, – пояснив Лангре.

– Що тут відбувається?! – Обурено вигукнув головлікар, що підійшов в компанії декількох міцно складених санітарів. – Крамер важкий пацієнт! – Відкривши задні двері машини, лікар сплескав руками. Стан пацієнта став ще гірший – той втратив останній розум.

Стажер сховав пістолет, Сім'янин дещо розслабився і підпалив цигарку.

– Нам доведеться вас затримати, – сказав йому Стажер, потягнувшись до кайданків, що висіли за поясом. – Викрадення людини і таке інше…

Сім'янин не звернув на нього рівно ніякої уваги, лише питально подивився на Лангре.

– Прибери кайданки, хлоп'я. – Кивнув комісар Стажерові. – Нам треба розібратися, що за чортівня робиться, хто насправді малює картини і пише записки із погрозами.

– Але ж він злочинець! – Обурено вигукнув Стефан.

– Зараз не до цього, – заперечив Лангре. – Станеться в рази більше злочинів, якщо ти зараз заарештуєш главу клану "Атлантико". Почнеться справжня війна за поділ Парижу.

Стажер опустив погляд, зрозумівши, що Лангре у черговий раз виявився правий.

– Затримай того, хто відволікав охорону, – прихильно запропонував комісар. – Буде тобі перша справа для початку кар'єри. Далі нехай їм займаються адвокати "Атлантико".

Сім'янин схвально гмикнув на ці слова.

– Я зрозумів, що ти не хочеш розповідати про те, що сталося п'ятнадцять років тому і про те, що вас всіх зв'язує, – звернувся до нього Лангре. – Але все одно подумай над цим. Помирають люди, не пройшло і години, як я дістав з петлі одного з "ваших". Лікарю, – відразу за першою підкурив другу цигарку і окликнув завідувача Лангре. – Скажіть, будь ласка, Алекс Крамер осудний? Суд прийме його заяви?

– Боже збав, авжеж ні! – Сплескав руками лікар. – В мене в кабінеті є вся особлива характеристика картини психогенного стану Крамера. Пацієнт з тих, хто вчинив "втечу в хворобу", – помітивши здивований погляд Лангре, він пояснив:

– Так називається своєрідна поведінка деяких хворих, переважно з числа підслідних ув'язнених. Зараз покажу вам наочно, як це виявляється. Алекс, – покликав того доктор. – Скільки буде двічі два?

– Три або п'ять, – тихим голосом відповів Крамер.

– Яке сьогодні число?

– Тридцять п'яте.

– Якого кольору сніг? – Поставив останнє питання лікар.

– Червоний, – все таким же безбарвним тоном відгукнувся пацієнт.

– Відповіді характерні своєю очевидною безглуздістю, – сказав лікар. – Але хоч вони і "не потрапляють у ціль", уважний спостерігач помітить, вони майже завжди даються в площині питання. Через це, все сказане хворим виглядає нарочитим і удаваним. Це відноситься і до дій теж. Дайте йому цигарки.

Лангре простягнув Крамеру пачку і сірникову коробку. Той дістав цигарку і затиснув її між губами, тільки неправильно, а фільтром від себе. З сірниками сталася та ж історія – Крамер спробував запалити їх