Читати книгу - "Пробудження Левіафана"

– Ви напрочуд щира людина, пане Голден.

– Так.

– Чому ви заявили, що марсіянський військовий корабель знищив ваше судно?

– Я не заявляв. Я все пояснив у трансляції. Вони мали технології, доступні лише внутрішнім планетам, і я знайшов шмат обладнання КРФМ у пристрої, що обманом змусило нас зупинитись.

– Ми хотіли б на нього поглянути.

– Будь-ласка.

– У вашій справі написано, що ви єдина дитина в кооперативній родині, – мовив Лопез, ніби й не припиняв розмовляти про Голденове минуле.

– Атож. П’ятеро батьків, три матері.

– Так багато батьків для однієї дитини, – Лопез потроху розгорнув ще одну пастилку. – Марсіяни мають досить простору для традиційних родин.

– Податкові знижки для восьмох дорослих лише з однією дитиною дозволяють їм утримувати пристойну ферму на 22 акрах. На планеті, де живуть більше 30 мільярдів душ, 22 акри – це національний парк, – розповів Голден. – До того ж, мало місце змішування ДНК. Так що вони є батьками не лише за назвою.

– Як вони вирішили, хто вас виношуватиме?

– Мама Еліза мала найширші стегна.

Лопез вкинув другу пастилку до рота і смоктав її декілька секунд. Перед тим як він заговорив, палуба здригнулася. Відеорекордер підскочив на штативі.

– Запуск торпед? – запитав Голден. – Клянуся, вони не змінили курс.

– Маєте думки з цього приводу, містере Голден?

– Лиш те, що ви із задоволенням знищуєте кораблі астероїдян.

– Ви поставили нас у позицію, де для нас стало неприпустимим проявити слабкість. Після ваших звинувачень знайдеться чимало людей, які теж не стануть довго запрягати.

Голден знизав плечима. Якщо розвідник хотів помітити вину та каяття на обліччі Джима, то дарма. Про цю шістку суден з Поясу відомо лиш те, що вони не звернули і далі рухаються вперед. Але щось його продовжило турбувати.

– Вони можуть ненавидіти вас живих, але нелегко набрати достатньо самогубців для шести команд. Ймовірно, вони вважать за можливе обігнати торпеди.

Лопез не поворухнувся, препарати уваги, що нутрували в судинах, робили його тіло неприродньо нерухомим.

– Ми… – почав було офіцер, але тут у маленькому металевому приміщенні оглушливо пролунав сигнал бойової тривоги.

– От лайно, вони вистрілили у відповідь? – запитав Голден.

Лопез трусонув головою як людина, яку відволікли від мрій. Підвівся і натиснув кнопку зв’язку. Морський піхотинець зайшов через секунду.

– Відведіть містера Голдена до його каюти, – наказав розвідник і бігцем покинув кімнату.

Це все кумедно, аж поки в тебе не стріляють у відповідь, подумав Джим.

***

Наомі поплескала по вільному місці на кушетці біля себе:

– Він тобі голки під нігті заганяв?

– Ні, він взагалі був дуже чемним, як на флотського педанта. Звісно, він тільки розігрівався. Ви щось чули про інші кораблі?

Алекс відповів за всіх:

– Ні, але тривога означає, що вони взялися за справу всерйоз.

– Це дико, – раптом тихенько мовив Шед, – літати у цих металевих кульках і намагатися наробити дірок одне одному. Ви колись бачили, що виробляє довготривала декомпресія і переохолодження? Всі капіляри в очах і в шкірі руйнуються, пошкодження тканин легень призводить до довготривалої пневмонії та емфіземи. Я маю на увазі, якщо ви просто не помрете.

– Ну бляха, це дуже звеселяє, док. Дякую, – відповів Амос.

Корабель раптом завібрував у синкопованому, надзвичайно швидкому ритмі. У Алекса очі полізли на лоба:

– Та це ж гармати точкової оборони запрацювали. Це означає, що в нас летять торпеди. Товариство, нам краще прив’язатися. Судно може раптово маневрувати.

Та всі вже поприв’язувалися до кушеток, окрім Голдена. Він застебнув паски останнім.

– Кепські справи. Справжній бій відбувається за тисячі кілометрів, а ми не маємо засобів, аби за ним слідкувати, – продовжив пілот. – Ми не дізнаємося, чи щось проскочило крізь завісу ПРО, поки воно не розворотить нам борт.

– Хлопче, курвамать, та тут усім добряче припікає, – голосно заявив Амос.

Шедові очі були розширеними, обличчя блідим. Голден струснув головою:

– Нічого не станеться. Ця штука незнищенна. Ким би ті судна не були, вони лише здатні на добрячий феєрверк, та й поготів.

– За всієї поваги, капітане, – втрутилася Наомі, – ким би ті судна не були, вони мали б бути мертвими на цей час, але ж ні.

Віддалений шум бою наростав. Випадковий гул запуску торпед, майже постійна вібрація через вогонь гармат точкового захисту. Голден не помітив, як заснув, аж поки його не розбуркало оглушливе ревіння. Це лементували пілот і механік. Шед верещав.

– Що сталося? – Голден намагався перекричати шум.

– В нас поцілили, кеп! – доповів Алекс. – Влучили торпедою!

Раптом зникло тяжіння. Двигун «Доннаджера» або зупинено, або його виведено з ладу.

Перекриваючи увесь гамір, Амос продовжував кричати:

– Бля, бля, бля!

Але Шед нарешті припинив верещати. Він дивився виряченими очима зі своєї кушетки, блідий. Голден розстебнув ремені і поплив до панелі зв’язку.

– Джиме, – покликала його Наомі, – що ти робиш?

– Ми маємо зрозуміти, що відбувається, – кинув Голден через плече.

Досягнувши переборки, в якій був люк, Джим натиснув кнопку зв’язку.

Відповіді не було. Натиснув ще раз, тоді почав гупати в люк. Ніхто не прийшов.

– Де наші чортові морпіхи? – сказав він.

Світло пригасло, потім повернулося. Тоді згасло і повернулося знову, повторюючись у повільному ритмі.

– Гаусові установки ведуть вогонь. Холєра, це ББ, – мовив Алекс з благоговінням.

В історії Коаліції лінійні бойові судна ніколи ще не вступали у ближній бій. Але ось, будь-ласка: вогонь з головного калібру означав, що відстань зменшилась достатньо для застосування некерованої зброї. Сотні, може, навіть десятки кілометрів. Не тисячі. Якимось чином судна з Поясу врятувалися після торпедної атаки «Доннаджера».

– Ще хтось думає, що це відчайдушно-грані педерасти? – запитав з ноткою паніки Алекс.

«Доннаджер» почав дзвеніти, неначе масивним билом гупали в гонг. Зворотній вогонь.

Вони навіть не почули того снаряда гауса, який вбив Шеда. Мов у магічному трюці, дві ідеально рівні дірки з’явились на протилежних стінах кімнати, на лінії, що перетинала Шедову кушетку. Ось медик був тут, а тепер в нього не було голови вище адамового яблука. Артеріальна кров, виштовхувана двома цівками, утворювала червону хмарку і втягувалась у дірки в стіні разом з повітрям.

РОЗДІЛ 12. Міллер

Дванадцять років детектив