Читати книгу - "Містична річка"

Джиммі підвівся зі свого стільця й вийшов із Аннабет і Сарою в прохід. Аннабет міцно схопила його за руку й, побачивши, як він зціпив щелепи й дивиться кудись удалину, промовила:

— Я певна, з нею все гаразд. Може, тільки трохи перепила, та й по всьому.

Джиммі всміхнувся, кивнув головою і відповів їй міцним потиском руки. Аннабет, із її психологічним розумінням свого чоловіка, її вчасними потисками його руки, її ніжною практичністю, була основою існування Джиммі, простою та очевидною. Вона була йому за дружину, матір, найкращу подругу, сестру, кохану й священика. Якби не вона, і Джиммі знав то напевне, він би знову попав у «Оленячий острів» або й гірше — в одну з найпаскудніших в’язниць Норфолка чи Сідер-Джанкшен, переживаючи тяжкі часи та втрачаючи зуби.

Коли він познайомився з Аннабет, через рік після виходу на волю, мавши два роки умовного терміну, його взаємини з Кейті лише почали потроху налагоджуватися. Вона вже звикла до нього — стомленого, тихого, але приязного, до його постійної присутності поруч, а Джиммі звик до постійного відчуття втоми. Він стомлювався, працюючи по десять годин на день, а потім їдучи через усе місто, щоб забрати Кейті або завезти її до своєї матері, до школи, на заняття після уроків. Він був стомлений і наляканий; це були постійні відчуття, які тривожили його в ті дні, й незабаром він дійшов висновку, що ніколи не здоліє їх позбутися. Він завжди прокидався, опанований страхом: його змагав страх, що Кейті незручно повернулася в своєму ліжку й упала на підлогу, він боявся, що економіка покотиться вниз і він утратить роботу, боявся, що Кейті впаде з турніка на шкільній перерві, боявся, що вона захоче чогось такого, чого він не зможе їй купити, боявся, що його життя віднині назавжди буде позначене постійним страхом, любов’ю та виснаженням.

Оце виснаження Джиммі приніс до церкви того дня, коли один з братів Аннабет Вел Севідж одружувався з Терезою Гіккі. Обоє, і наречений, і наречена, були бридкі, роздратовані й коротконогі. Джиммі уявив собі їхніх дітей, кирпатих недоносків, що не відрізнятимуться одне від одного й багато років тероризуватимуть Бакінгем-авеню. Вел належав до банди Джиммі ще за тих років, коли той верховодив бандою, і був вдячний Джиммі за те, що той відсидів два роки й дістав ще три роки умовного терміну за всю банду, бо кожен знав, що Джиммі міг звалити всю провину на банду, а сам викрутитися. Вел, слабосилий і недоумкуватий, божествив би Джиммі від самого початку, якби Джиммі не одружився з пуерториканкою, та ще й не місцевою.

Коли Маріта померла, лихослівники по сусідству шепотілися: «Бачите, як усе кінчається, коли ти порушуєш порядок речей. Хоча Кейті, либонь, буде красуня — покручі часто такими бувають».

Коли Джиммі визволився з «Оленячого острова», пропозиції йому так і посипались. Адже Джиммі був професіонал, один із найкращих грабіжників, що виросли в цьому кварталі, і його слава гриміла по всій околії. І навіть коли Джиммі казав: «Ні, дякую, я тепер вирішив жити життям порядним, задля дитини, ви ж розумієте», люди кивали головами й усміхалися, знаючи, що він повернеться до свого минулого відразу, тільки-но справи в нього почнуть складатися погано і йому доведеться обирати між чесною працею та різдвяним подарунком для Кейті.

Проте їхні сподівання не справдилися. Джиммі Маркус, геній злочинного світу й чоловік, який мав власну команду ще в тому віці, коли не мав права легально пити спиртні напої, чоловік, який стояв за справою Келдар Текнікс та багатьма іншими гучними справами, поводився так пристойно, що люди думали, він їх обманює. Розійшлася навіть чутка, що Джиммі має намір купити наріжну крамницю Аль де Марко, залишивши старого номінальним власником і виплативши йому гроші, які Джиммі нібито таємно роздобув ще на справі Келдар Текнікс. Джиммі-крамар у фартуху — ви тільки це собі уявіть, казали люди.

На вечірці, яку Вел і Тереза влаштували в ресторані Данбі, Джиммі запросив Аннабет до танцю, і люди милувалися ними двома — як вони вигиналися під музику, нахилом їхніх голів і тим, як вони дивились одне на одного, не соромлячись того, що його рука погладжувала їй зад, а вона не відхилялася. Вони знали одне одного ще дітьми, сказав хтось, хоч він на кілька років старший за неї. Можливо, ще тоді між ними виникла симпатія, але треба було, щоб забралася геть ота пуерториканка або щоб Господь забрав її.

Вони танцювали під пісню Рікі Лі Джонса, й кілька рядків із неї завжди невідомо чому так подобалися Джиммі — «О, мої хлопці/ о мої любі друзі/ о мої Сінатри із сумним поглядом…» Він шепотів їх Аннабет, коли вони розгойдувалися в танці, почуваючи себе розслабленим і легким уперше за багато років, потім він підспівував хорові разом із сумним голосом Рікі «Прощай, самотня авеню», усміхаючись у кришталево зелені очі Аннабет, і вона всміхалася на відповідь. Отак, лагідно й непомітно, вона розколола йому серце, немовби вони танцювали разом свій не перший, а сто перший танець.

Вони останніми покинули залу й сиділи разом на широкому ґанку, цмулячи легке пиво, курячи сигарети й киваючи іншим гостям, коли ті розходилися до своїх автомобілів. Коли похолоднішало, Джиммі накинув дівчині на плечі свого піджака й став розповідати про в’язницю та про Кейті й про те, як Маріта мріяла про помаранчеві штори, а Аннабет розповіла йому про те, як росла єдиною жінкою в господі Севіджів в оточенні маніакальних братів, як протягом однієї зими танцювала в Нью-Йорку, але потім зрозуміла, що не готова до такого життя, й вступила до медичного училища.

Коли власник ресторану прогнав їх із ґанку, вони подалися до помешкання Вела й Терези, щоб почути їхні зойки одружених людей. Вони взяли шість пляшок пива з Велового холодильника, пішли до парку Гарлі-Драйв і сиділи там біля каналу, слухаючи похмурий плюскіт води. Відкритий кінотеатр для автомобілістів закрили чотири роки тому, й приземкуваті жовті бульдозери та сміттєзбиральні машини, які приїздили сюди щоранку, перетворили всю територію біля каналу в нагромадження багнюки та вивернутого цементу. Ходили чутки, ніби тут хочуть відкрити парк, але на той час тут був лише завалений сміттям берег, де за купами коричневої багнюки та чорними й сірими купами вивернутого асфальту досі білів занедбаний екран.

— Вони кажуть, це в тебе в