Читати книгу - "Моя хороша дівчинка, Ліля Ваніль"

Спиняюсь в останню хвилину, нога зісковзує з засипаних снігом сходинок. Падаю на куприк, аж подих у горлі завмирає. Зойкаю від болю, вдихнути не можу. Лиш рота роззявляю, намагаючись хапнути повітря. В хребет наче ввігнали розпечений прут. Відсовуюсь назад, хапаюсь долонею за бетонний поручень, абияк спинаюсь на ноги й повертаю до людної вулиці. А там, з-за повороту уже вибігає розхристаний Дамір. Його пекучий погляд відчуваю здалеку. Він безпомилково знаходить мене і гидко посміхається.

Нажахана, сполохана наче беззахисне зайча крокую назад. Дзенькіт пляшок звучить ближче. Оглядаюсь на косматого п'янюжку, який щось знову волає й простягає до мене брудні, вкриті ранами руки, й відскакую убік, прямо на проїжджу частину.

Фари автівки осліплюють. Тривожний сигнал феєрверком вибухає в мозку. І пронизливий скрип гальм, як ножем по нервах. Серце затихає у грудях. Я вже не кричу, не тікаю. Час ніби завмирає, розтягується як жуйка, й нічне небо чомусь шалено починає крутитись. Величезний бампер кросовера зупиняється в кількох сантиметрах від мене. Коліна раптово підкошуються, і я осідаю на землю. 

— Ніка… Снігурка…

Знайомий голос наче здалеку. Ледь підіймаю важкі повіки. Усе тіло наче вкрите морозом. Не ворухнутись. Перед очима розпливаються різноколірні плями. Одна з них поступово набуває обрисів обличчя.

— Дем’ян, — шепочу ледь чутно. Намагаюсь посміхнутись. Це ж треба такому привидітись. Він дійсно не йшов у мене з голови всі ці дні. Серце болісно стискалось, коли на очі траплявся автівка, здалеку схожа на його. Якби ж він був не таким бабієм…

Але моїй підсвідомості схоже, начхати на моральні принципи та жіночу солідарність. Вона й далі вперто підсовує спогади та знаки, щоб я, нема-нема, й нагадалась про Дем'яна. Й на хвилинку замислилась, як усе могло б бути, якби не те злощасне повідомлення...

— Дожилась… — закочую очі. — Уже противні айтівці ввижаються.

— Противні айтівці не тільки ввижаються, — загадково смикає бровами моє видіння. — Противні айтівці ще й на руках носять, — уже зовсім іншим голосом відповідає.

І я розумію, що дійсно у нього на руках.

— Ти чого під машину кидаєшся, дурненька?

Марення розвіюється. А спогади навпаки, проривають нестримною хвилею. Я схлипую й мимоволі чіпляюсь за комір дем’янового пальта. Тілом пробігає тремтіння.

— Ніка, що трапилось? — супиться, підхоплює на руки.

Саме в цей момент світло від ліхтаря падає на обличчя. Жмурюсь, намагаюсь затулити долонею очі й відчуваю, як напружуються руки Дем'яна, а з горла виривається глухе гарчання навпіл з шумно втягнутим повітрям.

Він мовчки обережно садить у машину, присідає поруч, біля відчинених дверей.

Свідомість вже повністю приходить до ладу. Мене починає трусити наче в лихоманці. Обхоплюю себе за плечі підтягую ноги. Погляд мимоволі обводить вулицю. Кілька перехожих спинились, подивиться на навіжену, що вискочила під машину. А біля переходу в здоровенний мішок зосереджено збирає пляшки косматий безхатько, який так мене натякав. Тепер розумію, що п'янюжка зовсім не збирався нападати, але нажахана Даміром, я нічого не усвідомлювала й налякалась звичайного, беззахисного чоловіка.

— Гаразд, Снігурко, — ловить мої прохолодні долоні у свої, підносить до губ, намагаючись зігріти подихом. — Їдьмо звідси, а по дорозі ти все мені розповіси, — темний від гніву погляд Дем'яна трохи лякає.

Сковтую сухим горлом. Не впевнена, чи зможу з себе видушити хоч слово. А поки схвильовано тремчу, він скидає з себе пальто, накриває мене ним, як ковдрою, зачиняє двері, обходить машину й теж сідає всередину.

Кросовер рушає й повільно звертає у сторону мого двору. Зуби починають цокотіти, як тільки в'їжджаємо в арку.

— Візьми  у бардачку термочашку, — хрипко мовить. Наче і йому слова даються з важкістю. — Там ще мав залишитись гарячий чай.

Слухняно відчиняю, роблю кілька ковтків. Всередині розливається тепло.

Машина спиняється.

— То що з тобою трапилось, Ніка?

Нахиляється до мене, легенько стирає кров з розпухлої губи

— Нічого. Нічого! — хитаю головою.

Так соромно і страшно. Відчуваю себе брудною, поганою. Може, це я винна, я спровокувала. На хороших дівчат хлопці не кидаються, як звірі. Він щось не так зрозумів, я дала так зрозуміти. І джинси ці обтягуючі, светр з широким коміром. Була можливо привітніша, ніж слід, усміхненіша. Моя вина. І тепер я погана, брудна. Мене нудить від себе. І хочеться вимитись. Адже і сам Дем'ян чіплявся, то певно зі мною щось не так, раз хлопці реагують на мене як на... на...

Тихий схлип знов зривається з губ. Пальто поволі сповзає. Обхоплюю себе за плечі, починаю ледь-ледь розхитуватися.

— Нічого… Нічого, — повторюю як заведена.

Живіт скручує від болю. Солодкий чай підіймається стравоходом. Якщо Дем'ян узнає правду... подумає, що я така... така як він спершу й вирішив там на трасі. І приказка та дурна мимоволі згадується, про кобеля, який не скоче... Любила мама її повторювати час від часу, засуджуючи сучасну моду.

— Снігурко, — раптом нахиляється.

Сикаюсь, втискаюсь у сидіння. На очі навертаються сльози. Мимоволі виривається писк:

— Не треба….

Зажмурююсь, втягую голову в плечі. З горла вириваються сухі ридання.

— Ніка.. Ніка, поглянь на мене! Поглянь. Я тебе не скривджу.

Розплющую очі. Він дивиться пильно, наче в душу.

— Не скривджу. Не зроблю боляче… Повір.

Схлипую.

— Йди до мене. Тихо маленька. Я тебе не ображу. Хто це зробив? — обережно пригортає.

Впираюсь долонею в груди. Хитаю Гловою. Не можу видушити й слова.

— Ні, не торкайся до мене… я брудна…

— Ти найчистіша, наймиліша у світі. Найкраща... Моя хороша дівчинка... — притискає до себе. 

Сльози вириваються на волю. Течуть по щоках. Я плачу й не можу спинитись.