Читати книгу - "Бунгало, Сара Джіо"

Я швиденько прикотила ноші, допомогла пілоту покласти пораненого й одразу впізнала скривавлене лице. О господи, це Вілл — хлопець Стелли!

—Далі я сама, — сказала я. — Дякую, лейтенанте.

— Будуть іще, — замогильним голосом сказав він. — Щойно передали по радіозв’язку. Гаряче там. Багато поранених.

Із серцем, сповненим жаху, я повезла Вілла в операційну. Доктор Вілер саме мив руки.

—Док! — крикнула я. — Терміновий випадок.

Я махнула Мері, яка працювала неподалік, і, коли вона підійшла, прошепотіла.

—Це Вілл. Він серйозно поранений. Де Стелла?

Мері показала в протилежний кінець палати, де Стелла й медсестра Гільдебренд накладали гіпс. Солдат застогнав, коли йому вправили коліно.

—Треба повідомити їй.

—Ні, — заперечила я. — Вона потрібна нам. Нам потрібна кожна працездатна медсестра на цьому острові. Лейтенант сказав, що будуть нові. Може, Лу. Може, Вестрі. Ми повинні працювати далі. Немає часу побиватися.

Вона похмуро кивнула.

—Постараюся її не підпускати.

—Дякую, — мовила я. — Я пильнуватиму його. Якщо будуть якісь зміни, покличу Стеллу.

За годину привезли ще двадцять трьох солдатів, тоді ще дев’ятьох, а потім — одинадцятьох. Троє померли. Стан більшості стабілізувався, і їх доправили літаками додому, тому що ми не могли надати потрібної допомоги.

—Суцільне криваве місиво, — сказала Ліз, витираючи очі носовичком. Вона ледве витримувала цей темп, як і всі ми.

—З тобою все гаразд? — Я поплескала її по плечах. — Хочеш, я поговорю з медсестрою Гільдебренд, щоб тобі дали вихідний?

— Ні. — Ліз розправила білий халат. — Я впораюся. Я мушу.

Я глянула на Кітті, яка з іншою медсестрою гарячково клопоталася біля нового пацієнта. Бинти коло ліжка свідчили про серйозну травму голови. Пальці Кітті квапливо промокали лоб спиртовим розчином. Солдат кривився. Кітті, ледь хитаючись, накладала пов’язку. Дивно якось. А тоді ноги подруги підломились, як першої днини на летовищі, і вона впала на підлогу. Цього разу не знайшлося нічого, що пом’якшило б удар.

Я кинулася на поміч і взялася обмахувати її обличчя.

— Кітті, Кітті! Отямся. Ти зомліла.

Ліз принесла слоїк нюхальної солі. Я підсунула його під ніс Кітті, і за мить вона розплющила очі.

—Який сором, — сказала вона. — Тільки глянь на мене. Тут повно солдатів, які потребують допомоги, а я навіть на ногах не можу втриматися.

—Тобі треба відпочити, — заспокоїла я Кітті. — Я проведу тебе до кімнати. Медсестра Гільдебренд не буде заперечувати.

—Добре. Але не треба мене проводити. Ти потрібна тут. Я сама дійду.

—Гаразд, — здалась я. — Та будь обережна.

Кітті вийшла із санчастини, а я повернулася до ліжок, на яких солдати чекали ліків, пов’язок, операції або просто смерті.

— Ми повинні їй сказати, — почувся за спиною голос Мері. — Док каже, що з Віллом усе зле.

Я кивнула.

— Підемо разом?

Ми підійшли до Стелли, яка шукала щось у шафці.

—А я гадала, що вони поповнюють проклятущі запаси, — мовила вона. — Ви бачили йод у цьому забутому Богом місці?

—Стелло, — озвалася Мері. — Сядь, будь ласка.

—Сісти? Навіщо? — Вона підозріливо глянула на мене.

Я взяла Стеллу під руку й усадовила на крісло.

— Вілл. Його поранили. Тяжко поранили.

Стела йойкнула й затулила рота рукою.

— Ні-ні. Ні, я не вірю! — Вона дивилася то на мене, то на Мері. — Де він?

—Доктор Вілер докладає максимум зусиль, — сказала Мері й кивнула в бік операційної, — але прогноз не дуже добрий.

Стелла кинулася до операційної, ми побігли за нею.

— Вілле! Вілле, це я! — Вона уклякла біля столу, обережно поклавши руку коханому на груди. — Це я, Стелла.

Вілл не поворухнувся. Його дихання було поверховим.

—Док, ви урятуєте його? Ви мусите його врятувати.

Цієї миті Вілл розплющив очі. Але повіки затремтіли та знову опустилися.

—Вілле! — зойкнула Стелла. — Вілле, повернися.

Він знову розплющив очі, а тоді заворушив губами та кволо промовив:

— Я тут, Стелло. Я тут.

Доктор Вілер скинув окуляри.

—їй-богу, — сказав він, — хлопчина отямився. Можливо, він справді впорається.

Стелла не звертала уваги на сльози, що котилися по щоках, і міцно стискала руку Вілла.

—Усе буде гаразд. Ох, Вілле! — І вона притулила голову до його шиї.

Ми з Мері витерли сльози. У Вілла з’явився шанс. І слава богу. А що буде з Лу й Вестрі? Що буде з іншими солдатами? Чи пощастить їм так само? Чи пощастить нам?

* * *

Зміна добігла кінця об одинадцятій вечора. Проте багато дівчат, так само як і я, не хотіли йти із санчастини. А якщо привезуть Вестрі? І я з ним розминусь? Однак медсестра Гільдебренд суворо звеліла розходитися.

— Ви втомились і стаєте нехлюйками, — сказала вона.

І мала рацію. Ліз забула дати пацієнту ліки, а я покликала доктора Вілера не до того солдата. Він мав оглянути травму голови на дев’ятнадцятому ліжку, а не перелом ноги на сьомому. Дев’ятнадцяте, сьоме, двадцять третє. Четверте. Ліжка, числа, солдати — усе пливло перед очима, а коли я їх заплющувала, то бачила лише багряну барву крові.

Зайшовши до казарми, я зрозуміла, що геть забула про Кітті. З нею все добре? Я поспіхом піднялася сходами й застала сплячу подругу в ліжку.

— Кітті, — прошепотіла я, — як почуваєшся?

Вона перекотилася на бік і підвела очі:

—Зі мною все гаразд. А як солдати? Що там у вас відбувалося?

—Божевілля, — відповіла я. — Привезли Вілла, він серйозно поранений. Але ми віримо, що він упорається.

—Добре. А Вестрі? Щось про нього чути?

—Поки що нічого. — На очі знову набігли сльози.

— Привезли пошту. Лист на ліжку.

—Дякую. Добраніч, Кітті.

Щоб не заважати подрузі увімкненою лампою, я взяла конверт і, підійшовши до вікна, роздивилась ім’я відправника під місячним світлом. Джерард.

Кохана!

Ти не пишеш мені, і вчора, хай як не хочеться про це згадувати, мене здолав страх. Я відчув щось лихе. На душі важко, але я не йму цьому віри. Щось трапилося? Ти в безпеці? Будь ласка, напиши, що так.

Я зараз у Франції, у складі 101-ї повітрянодесантної дивізії. Далеко від домівки, далеко від тебе. Ми живемо в суворих умовах, війна є війна. Щодня гинуть солдати. Однак у мене