Читати книгу - "Витязь у ведмежій шкурі - 4, Кулик Степан"

Отямився на возі… Що характерно — руки вільні, а ось голова, навпаки, перев'язана якоюсь ганчіркою. І я тут не один такий. Наскільки було можливо роздивитися, не роблячи при цьому жодних рухів, щоб не привертати уваги — на возі, окрім мене лежало і сиділо ще шестеро, так би мовити, товаришів по нещастю, судячи з бинтів, із травмами різного ступеня складності. Гм... Це що, їх усіх Добриня так приголубив? Самотужки? Молоток витязь. До речі, де він сам? Невже загинув? Шкода… Начебто, нормальний мужик був, не те, що шукач Лавр…

— Ти як? — один із сусідів помітив, що я прийшов до тями.

— Нормально, наче… Голова тільки гуде. — Спершу відповів, і тільки потім збагнув, що розумію. Цікавий феномен. Це від того, що мені кінь копитом у чоло зарядив? Гм… Терміново треба метод патентувати. Чи все ще бонуси від Предтеч діють? Навчання основним мовам світу під час перенесення? Ай, не суть. Розумію і добре… Що та як — нехай учені розбираються. Коли їхній час прийде.

— Ще б пак… Копитом у чоло отримати… не кожен череп витримає. Міцна в тебе голова. Пощастило…

— Мабуть…

Так, по ходу мене за свого вважають. І мені це не подобається. Чим? Та тим, що у невеликих загонах воїни всі один одного в обличчя знають. Хоча… Скільки у звичайній комтурії народу? Пара-трійка лицарів, та десятка півтора кнехтів. А тут, схоже, не просто великий загін — ціле військо зібралося… і свій-чужий тільки по одязі розрізняють. Не менше ніж чотири комтурії. І це я ще тих, що на лісовій галявині залишилися, не рахую.

А навіщо, як правило, ратний люд таким натовпом збирається? Не на пікнік же… Їх усіх поїти-годувати треба. А це дорого... Одному комодору не потягти — селяни стільки припасів не мають. Значить, до ворожки не ходити, германці якусь серйозну справу затівають. І то найближчим часом. Де? Як кажуть, альтернативи немає. Тут у них тільки один супротивник… князівство Білі Роси, що стало мені вже майже рідним.

Мабуть, нічний напад на Ведмежий Кут був чимось на кшталт розвідки боєм. Або пасткою. На загін, який князь, на оглядини відправить. Логічно... Таке спускати не можна. А що в розбої не одна комтурія замішана, князь не може знати. Ось і надішле загін відповідного розміру. Дюжини дві дружинників... нехай, три. А тут їхня добра сотня кнехтів зустріне. Причому, в засідці... Якщо розумно все організувати, то князівські воїни навіть спішитися не встигнуть.

Що-що, а стріляти німці вміють. Сам щойно бачив, як із загоном Добрині впоралися. За кілька хвилин усіх поклали… А там не новаки були.

Трясця… Ось такі виноградні голубці…

І що мені робити? Надути морду цеглою: мовляв, це не мій світ і не моя війна — розбирайтеся самі і, за першої ж нагоди, драпонути куди подалі від лінії фронту?

Розумно… Ось тільки від таких думок чомусь у роті присмак лайна залишається.

А ще… Зориця… Яка доля на неї чекає, коли германці село захоплять? Бачив. Там, на галявині...

Тому, як казав один плюгавенький товариш, ми підемо іншим шляхом. Дурним і безрозсудним… тому що героїчним.

Лише без різких рухів. Доїду до місця призначення, обдивлюсь, супостатів порахую… А вже потім вирішуватиму, як діяти.

До речі, знову перекинутися велетнем не варіант. Там, у лісі, у мене був і фактор раптовості, і ворог поводився безтурботно, багато хто не те що беззбройним, а без штанів ходив. Розважалися ж... щоб їм у пеклі горіти. І арбалетників, напрочуд мало виявилося. Хоча, все вірно — на який ляд вони потрібні були у нічному нападі на хутір? Там списи та мечі все вирішували.

А тепер зовсім інший розклад. Втративши стількох товаришів, кнехти злі, як шершні. По боках так і зиркають, і за зброю тримаються. Причому стрільців я тільки побіжним поглядом більше десятка помітив. Із зарядженими арбалетами. Та й не дивно... Вони ж не знаю, що загін Добрині опинився тут майже випадково. За іншою потребою… І що ті шестеро дружинників — усі, хто був поблизу. Більше нікого немає.

Озираючись і рахуючи ворогів, побачив і те, що не могло не порадувати. Витязь уцілів... Не знаю, як німцям це вдалося, може, сітку накинули, як римляни полюбляли робити, чи заарканили за звичаєм кочівників, але факт у наявності. Добриня живий і, відносно здоровий… В усякому разі, за возом, до якого був прив'язаний, йшов сам. І не дуже хитався…

Угу… Ось і перша вступна для мого майбутнього плану. Треба не просто втекти, а разом із витязем. А оскільки, як вважають германці, саме Добриня вбив їх товаришів, то церемонитися з ним не стануть, — значить, і втечу треба організувати до того, як витязь потрапить до рук катів. Бо він мені потрібний цілим і неушкодженим. Поки не впевнений, але відчуваю: знадобиться. Для спрощення інфільтрації у тутешнє життя. Бо, подобається мені це чи ні, а кукувати тут ще довго… І то, як виявиться, що портали працюють в обидва боки, а також вдасться знайти той, який поверне мене назад. Тому що в усіх інших випадках я залишуся тут назавжди. У тому сенсі, що до смерті. А в цьому випадку — краще померти від старості, у родинному колі та у власному замку.

Ось такий план мінімум та максимум. А також — оптимістичний, практичний і… еее… реалістичний.

— Гей! — не надто ніжно штовхнули мене в плече.

Поруч із возом йшов незнайомий кнехт, теж із перев'язаною головою.

— Чого?

— Ти вижив?