Читати книгу - "Кременецький звір"

Деякий час вони дивилися один на одного — Голота, що крутив головою, намагаючись прийти до тями, і Болиць, що хапав повітря, наче короп, якого щойно викинули на берег. У руках кат тримав погнутого мідного баняка, в який щойно справляв свої природні потреби.

У Голоти перед очима світ крутився, немов на каруселі, він хотів було піднятись, та лише заточився й обіперся об стіну. Ліценціат торкнувся голови. Крові було мало, але один бік спух, немов усередині надули якогось пухиря. Голота повернувся до ката, який і досі пожадливо хапав повітря, але не міг навіть посунутись у його бік — так йому було недобре. Вони мовчки дивилися один на одного, аж поки Болиць ледь-ледь прохрипів:

— Чого ти хочеш?

— Убити тебе, а чого ж іще, — мляво вимовив Голота. Його нудило, хотілося лягти на підлогу й обійняти її руками.

— Забирався б ти звідси, як тобі вдруге пощастило... З Кременця. Не випробовуй долі... — задихаючись, проказав Болиць.

— Не можу, — скривився Голота, притискаючи руку до рани, яка почала вже пульсувати болем.

— Чому? Така жага помсти? — натужно шелестів Болиць.

— Бо ти людей убиваєш, — так же неспіхом, ледве виштовхуючи слова, промимрив Голота.

— Злодіїв і вбивць... Аякже.

— Невинних людей, Яську. Невинних людей.

— Ти не був невинним, Голото, ти сам знаєш, за що потрапив до мене вперше, — тримаючись за горло, прошипів Болиць.

— Я не про себе...

— А про кого? — щиро здивувався Болиць.

— Не прикидайся дурником, кате... Що, любиш людей насмерть канчуками забивати і серце виймати?

— Про що ти кажеш, Голото? Я людей за присудом суду вбиваю і ніколи інакше. Ось тобі хрест, — Болиць намагався перехрестися, але знову схопився рукою за горлянку.

— Брешеш, собако, — прогугнявив Голота. — Зниклі люди — то твоя робота. Забиваєш їх своєю дев’ятихвосткою, а тоді серце їм вириваєш.

— Як це? — обличчя ката витяглося.

— Актор із тебе нікудишній, повір мені.

— Так то не Звір, якого ви сьогодні з Мнішеком притягли?

— Не прикидайся, — знову промимрив Голота. — Я бачив на тілі жертви сліди твоїх канчуків... Перетворюєш груди людей на кашу своїм нагаєм із кігтями? — люто випнув губи Голота.

— А що, тільки я маю дев’ятихвостку по всьому старостві?! І навіщо мені вбивати? — обурено зашепотів Болиць.

— Бо ти хворий звір, Болицю. Ось чого. Отримуєш задоволення від болю інших.

— То скажи мені, навіщо мені це робити? Десь у глухих лісах? Я ж і так убиваю людей! Цілком легально і зі згоди церкви, старости й магістрату. Навіщо трястися, ховатися й чекати, що мене знайдуть та четвертують на площі?

— Бо ти...

— Бо я — «хворий звір»? Так-так, я зрозумів тебе, — насмішкувато прохрипів Болиць.

— Ти обрав дуже зручну позицію, кате. Упевнений, що маєш непохитну залізну причину, чому на тебе ніхто не подумає...

— А ти вигадав собі дуже зручного вбивцю. Який навіть не може захиститися, бо ти за нього все вирішив.

— Де ти був того ранку, коли вбили Мільчека, Болицю?

— Якого ранку?

— Першого дня листопада.

— Дай подумати. Це ж неділя.

— Так, неділя.

— Була в мене робота. На майдані. Відьма Хриська, що чаклувала проти пана Торжевського. Можеш перевірити. А то її спитати, на Медовій вона живе. Правда, як вона розкаже — без язика? — Болиць широко посміхнувся, та знову скривився від болю.

— О котрій?

— Опівдні.

— Ти мав доста часу, аби зранку доскакати до Кременця з лісу.

— Мабуть, я оце саме маю чарівного коня, що літає під хмарами, дихає вогнем і пускає вітри, і часто літаю на ньому до Львова, а як є трохи більше часу, то й до Кролевця...

— Я не вірю жодному твоєму слову, — проказав Голота, та почувався він уже не так упевнено.

— Ти знаєш, я дуже рідко коли не буваю вранці вдома, — поволі проказав Болиць.

— Чого це?

Замість відповіді Болиць ухопився за балясину ліжка й поволі встав. Голота стрепенувся і також обіперся на коліно, а тоді, тримаючись за стіну, підвівся й повільно витяг великого захалявного ножа.

Болиць дивився на криве, геть поколупане щербинами лезо своїми бляклими очима й жодного разу не зморгнув. Тоді повернувся до Голоти спиною, дошкандибав до бічних дверей і штовхнув їх. Там були сходи, що тягнулися нагору, і кат повільно ними поліз.

З величезним зусиллям Болиць піднімав ноги й перся на верхотуру. За ним обережно йшов Голота, чекаючи від литвина якогось підступу. Дибаючи, як дві каліки перед церквою, Голота й Болиць таки дісталися гори. Кат відкрив заслінку, і Голота відразу оглухнув. Сотні звуків хлинули на нього зусібіч.

З виряченими очами він повів головою, не розуміючи, куди потрапив. Навколо була зелень, неначе влітку, і звідусіль щебетали, кректали, співали й тьохкали птахи. Сині, зелені, різнокольорові, з довгими хвостами й химерно вигнутими дзьобами, вони перелітали з гілля на гілля ліан, що росли в здоровенних горщиках, сиділи й дивилися на відвідувачів сотнями чорних блискучих очей.

— Що це за бісової віри горище? Це ти мене так угатив, що мені тепер ввижається якась дурня? — ледь спромігся вичавити з себе Голота, очманіло дивлячись на ці джунглі в будинку серед волинських снігів.

— Це справа всього мого життя, — гордо вимовив Болиць.

— Я думав, що людей катувати на дибі — то справа твого життя, підлий вилупку, — зачаровано крутив головою Голота.

— Ні, то робота. З опівдня до вечері — катування. У неділю — страта. Без свят і вільних днів.

— А ти таки хворий, Болицю. Катувати людей і зробити такий рай у себе на горищі.

— Я до птахів завжди мав приязнь. Через те й погорів у Могилеві. Украв дорогого сокола в пана Мацевича, але той здійняв ґвалт, тож я мусив тікати. Тут став катом. А що скажеш робити бідному литвину, який замерзав під стінами цього благословенного міста? Не здихати ж з голоду. Спочатку було важко, але втягнувся, робота хоч і важка, але гроші маю. Не згірш, як людей убивати темними вечорами, як дехто, — покосився він на Голоту.

— Я краще здох би під брамою, — прошепотів Голота, задерши голову. — А що то, що то? — збуджено заговорив