Читати книгу - "10 успішних українських брендів"

був час, коли в Україні я могла збожеволіти від стресу після смерті Ґонґадзе та роботи в опозиційному виданні. 2003 рік відродив мене, дав сили, можливість озирнутися назад і зрозуміти, що відбулося з «Українською правдою» за ці три роки, дав час подумати, куди рухатися далі. У мене були плани щодо цього, але 2004 року, щойно я повернулася, відбулася Помаранчева революція, і ми знову працювали зранку до вечора і цілими ночами.

— Чи є правила, які Ви ніколи не порушуєте?

— Намагаюся бути чесною і порядною людиною. Чесність — це для мене навіть фізіологічна річ. Як була молодою, доводилося брехати, навіть у несуттєвому. Це погано відбивалося на моєму організмі. Не могла ні спати, ні їсти. Це настільки протиприродно моїй фізіології, що я вирішила не брехати ніколи.

Та були, на жаль, у моєму житті рідкісні моменти, коли й не брехати не можна. Доводилося втішати маму Георгія і якось повертати її до життя. Якийсь час підтримувати в ній думку, що Гія може виявитися живий, що повернеться. Це була брехня, та інакше вона б перші місяці не витримала.

— А що в житті дає Вам найбільше задоволення?

— Прості людські речі. Я, на жаль, не дуже люблю спілкуватися. Я закрита людина й асоціальний тип, тому мені приємніше пересадити рослину, покопатися в землі. Приготувати смачну їжу — це теж дуже добре.

Не люблю ні виступати, ні говорити промов. Це не моє, не затишно мені так. Та коли ти спілкуєшся з молодим поколінням і починаєш розповідати їм, як треба писати, робити новини, розказуєш їм про свій досвід, то це приносить задоволення.

— Я б ніколи не подумав, що Ви не любите спілкуватися. Ми вже десь дві години говоримо.

— «Українська правда» — це єдина тема для мене. Як робити новини, сайт, як привернути читача — це єдине, про що я можу говорити вічно. Я не буду розмовляти на іншу тему. Дехто знає цей мій секрет. Для того, щоб їм поговорити зі мною, кажуть: «Нам треба знати, як просунути сайт». Легко! Про це я з великим задоволенням. І допоможу всім, бо люблю конкуренцію. Тільки чесну. Коли хтось робить те саме, що й ти, але краще, то в тебе з’являється драйв їх випередити.

Український католицький університет

Український католицький університет зовсім інакший, аніж будь-який інший вищий навчальний заклад України. До прикладу, тут немає державного замовлення, але понад половину студентів навчаються фактично безкоштовно. Також університет має абсолютно чисту репутацію стосовно корупції. Йому довіряють. Серед фінансових донорів закладу — економіст Богдан Гаврилишин, мер Львова Андрій Садовий і навіть папа Бенедикт XVI. В УКУ своя особлива філософія, свої підходи до побудови навчальних програм, унікальна фінансова система та принципи організації університетського містечка. Завдяки цьому не лише богословська програма, а й багато інших, зокрема бізнес-школа (LvBS), школи журналістики і комп'ютерних наук завоювали собі репутацію найкращих у країні. Бренд УКУ — це не лише якісна освіта чи матеріальна база, а й атмосфера спілкування та людяності.

Хоча заснування Українського католицького університету датується 28 червня 2002 року, УКУ не постав ані в 2000-х, ані в 90-х роках. Університет задумав ще Митрополит Андрей Шептицький, але тяжка історія України й Греко-Католицької Церкви зокрема розтягнули його створення на ціле століття. І хоч як це не парадоксально, за модерними навчальними корпусами й колегіумом університету стоять довгі десятиліття досвіду.

1929 року Митрополит Андрей Шептицький створив у Львові Греко-Католицьку богословську академію, що планувалась як фундамент для майбутнього університету. Її ректором став о. Йосиф Сліпий, який після смерті Шептицького в 1944 році продовжував утілювати його ідеї УКУ. Однак після приходу на Галичину радянської армії академію закрили, а студентів репресували. Тоді ж почалися поневіряння по таборах і Йосифа Сліпого. У лютому 1963 року, після 18 років ув’язнення, глава УГКЦ прибув до Рима, де проголосив створення Українського католицького університету. Наступні кілька років уже Патріарх Йосиф Сліпий багато подорожував, відвідував українські гре-ко-католицькі громади по всьому світу. Саме з того часу історія УКУ почалася для Владики Бориса Ґудзяка, президента й багаторічного ректора університету. Восьмирічним хлопчиком у рідних Сиракузах (США, штат Нью-Йорк) він уперше зустрівся з патріархом, постать якого матиме великий вплив на подальшу долю Ґудзяка. Пізніше, уже юнаком, він спілкуватиметься з Йосифом Сліпим під час навчання в семінарії при Українському католицькому університеті в Римі, де й захопиться ідеєю створення в Україні богословського факультету, а на початку 90-х візьметься за цю працю.

* * *

Після навчання спершу в Сиракузах, а потім у Римі Борис Ґудзяк провів дев’ять років у Гарвардському університеті, де здобув докторський ступінь у галузі слов’янської та візантійської культурно-церковної історії. Досвід того часу дуже вплинув на формування ідеології Українського католицького університету. Частина коренів УКУ справді походять із Гарварду, але зв’язок цей не такий очевидний.

«Славко Грицак інколи каже, що УКУ має стати Гарвардом України, — пояснює Борис Ґудзяк, — але для мене Гарвард не є зразком. Там людські стосунки часто жахливі, там баталії, амбіції, егоїзм... Я би не хотів, щоб УКУ був таким».

Але ж яким тоді? Попри те, що в Гарварді молодому Ґудзякові, який готувався стати священиком, довелося пережити зустріч із переважно секулярним, а нерідко й гостро антирелігійним середовищем, тут він познайомився з віруючими людьми, які надалі дуже вплинули на нього особисто і на спосіб становлення майбутнього університету. До таких належали нідерландський проповідник Генрі Науен та філантроп і громадський діяч із Канади Жан Ваньє. Владика Борис розповідає, що вони, як і Патріарх Йосиф Сліпий, стали частиною тожсамості УКУ.

Для мене Гарвард не є зразком. Там людські стосунки часто жахливі, там баталії, амбіції, егоїзм... Я би не хотів, щоб УКУ був таким».

«УКУ побудований на началах двох «М», — пояснює Владика Борис, — це мученики і маргіналізовані». Почнемо з другого слова. Через Генрі Науена, з яким тоді Борис Ґудзяк багато спілкувався, він познайомився з Жаном Ваньє. Той свого часу, 1963 року, будучи сином генерал-губернатора Канади, професором Торонтського університету, покинув усе, чим займався раніше, і придбав невеличкий будинок, де оселився з двома розумово неповносправними чоловіками — Філіпом та Рафаелем. Цим він започаткував рух «Лярш» (L’Arche — у перекладі з французької означає «ковчег»). За прикладом Ваньє стали чинити інші люди, і зараз «Лярш» об’єднує 137 спільнот у 40 країнах світу. Допомагаючи