Читати книгу - "Мертва кров"

— Отже, він влаштував собі свято? — Орлов не міг підібрати слова, точнішого за «свято».

Аблаутов іронічно посміхнувся:

— Та ні, це швидше було справжнісіньким весіллям. Лозинський всерйоз закохався у красуню-небіжчицю. Ми вже, до речі, знаємо, що вона була блондинкою. Кілька її волосин знайдено на пальцях Лозинського. Розмір ноги покійниці — 21 сантиметр, а отже, вона була вища від середнього зросту…

Несподівано Орлов перебив Аблаутова:

— Невже ви й справді вважаєте, що патологоанатом з таким досвідом роботи у морзі з трупами міг помилитися й прийняти живу жінку за мертву?

— В тому-то і річ, що я так не думаю. Тому й прошу вашої допомоги, Сергію Олексійовичу. Зрозумійте, якщо я комусь скажу, що професора Лозинського вбила покійниця, мене вважатимуть за божевільного. Розумієте?

— Звичайно ж, розумію.

— Якщо припустити, що покійниця ожила, то це схоже на абсурд. А от якщо вважати, що вона була живою покійницею, тоді все можна пояснити. Під час статевого акту вона своїми гострими, як лезо, зубами, що вже доведено експертизою, перерізала (чи, точніше, перегризла) сонну артерію у Лозинського. Це трапилося саме тієї миті, коли він відчував оргазм. Або оргазм відбувся під час передсмертних конвульсій. Потім вона висмоктала з нього кров і відкинула його вбік…

— А потім? — Орлов аж підвівся зі стільця.

— Потім починається повна чортівня. Вона злізла зі столу, обмилася і пішла геть. До речі, Сергію Олексійовичу, згадайте труп Лілії Федорівни. Така ж точнісінько рана з обсмоктаними краями. І таке ж знекровлене тіло.

— Але ж там цьому можна було знайти пояснення. Вона лежала у басейні, і кров могла витекти разом з водою.

— Спочатку і я так вважав, але висновки експертів кажуть зовсім про інше. Коли вена чи артерія перерізана, витікає така кількість крові, при якій людина може померти, але з неї ніколи не вийде стільки крові, скільки втратила Лілія Федорівна, тому що кров витікає з артерії чи вени доти, доки людина жива, але зразу по смерті застигає в жилах і згортається. У нашої професорки було висмоктано стільки крові, що якби вона одночасно перерізала собі руки, ноги і горло, то все одно в її тілі крові зосталося б значно більше. І ще. Ви пам’ятаєте, ми знайшли у неї чоловічий одяг — шубу й чоботи з оленячої шкіри. Там ще була й хутряна шапка. Ви, мабуть, вже здогадуєтеся, кому вони належали?

— Господи, невже Лозинському?

— Так, Лозинському! Отже, покійниця вийшла з лабораторії Лозинського, завітала до Лілії Федорівни і вчинила таке ж точнісінько вбивство.

— А ви впевнені, що це була вона?

У шапці Лозинського ми знайшли кілька волосин, ідентичних тим, які він тримав у руках. Напевне, під час передсмертних конвульсій він потяг її за волосся.

— Тепер я розумію ваші сумніви.

— Ні, я ще не все сказав. Ви знаєте, як вона вийшла з лабораторії? Вибивши двері. Одним ударом руки. Ці двері важко було б вибити навіть кільком дужим чоловікам. Ця жінка має нелюдську силу. Ви пам’ятаєте моторошну смерть покоївки Шеншиних? Так от, я не сумніваюся, це також її почерк. Це ж яку силу треба мати, щоб підняти покоївку і з такою силою жбурнути її на оленячі роги!

Почувся шум.

— Богдане Івановичу, я все привіз.

— Анатолію Андріановичу, несіть, прошу, сюди.

До кімнати увійшов молодий, з веселим блиском в очах чоловік і простяг Аблаутову товсту теку.

— Знайомтеся, це завідуючий нашої кримінальної лабораторії — Анатолій Андріанович Рождественський, — сказав Аблаутов Орлову.

— Орлов Сергій Олексійович.

— А я вас знаю. Читав ваші книжки, — і на обличчі Рождественського засвітилася білозуба посмішка.

Орлов повернувся до Аблаутова і зітхнув:

— Ми таки неймовірно чемний народ! Коли не подобається чиясь книжка, завжди підбадьорюємо автора: «А я читав вашу книжку!» І при цьому не говоримо, що вона — суцільна дурниця і нам зовсім не сподобалася…

Рождественський розгубився і з надією подивився на Аблаутова, але той не підтримав розмову. Він уважно розглядав експертні висновки, а потім підвів очі на Орлова:

— Сергію Олексійовичу, прошу вас забути все, про що ми щойно говорили. У квартирі Шеншиних знайдені відбитки пальців двох людей…

V

По смерті старого Вельфа Крістіна повернулася в батьківський дім. Тепер не було жодної потреби ховатися зі своєю любов’ю до Венчеслава. Її чоловік поїхав до Росії, начебто у якихось справах, але фрау Крістіна знала, що він поїхав туди не сам, а з баронесою фон Аусбах, однією з найбагатших жінок Німеччини. Її батько мав у Південній Африці шахти по добуванню алмазів та золота і примудрявся дружити як з англійцями, так і з бурами. І часто у боях супротивники стріляли один в одного з рушниць, придбаних на гроші фон Аусбаха, єдиної людини, яка не постраждала за всю англо-бурську війну. Коли він помер, всі мільйони батька успадкувала дочка, яка вже не перший рік намагалася відбити чоловіка у Крістіни.

Зв’язок чоловіка з баронесою фон Аусбах абсолютно не хвилював Крістіну, більше того, вона сподівалася, що, можливо, саме задля мільйонів баронеси фон Аусбах він дасть їй розлучення.

В будинку батька фрау Крістіна вела вишукане світське життя. Були звані обіди, приїздили родовиті гості. Часто тут бував і Венчеслав. Маленька Вероніка ставилася до нього якось по-особливому ніжно, і це тішило Крістіну, а взаємини Венчеслава з її сином жінку взагалі не цікавили, адже вона знала — при розлученні хлопець все одно залишиться з батьком. Він і зараз поїхав до Росії разом з батьком і баронесою фон Аусбах. Зрідка писав матері. За шість місяців — аж п’ять скупих листів, і ті переповнені захопленими словами на адресу батька…

А Венчеслав все не міг дочекатися того дня, коли він нарешті увійде у цей дім не як гість, не як коханець, а як господар.

Всі свої справи він вже владнав, а головне, розлучився з дружиною, що було його найбільшою таємницею.

…Хельге, дружина Венчеслава, була розумною, доброю жінкою і після одруження жила лише своїм чоловіком і сином. І, звичайно ж, його прохання про розлучення було для неї повною несподіванкою.

— Люба, ти мені віриш? — запитав Венчеслав у Хельге, коли приїхав до Фрайбурга.

— Звичайно, любий, — вона ніжно обняла Венчеслава. — Як я можу тобі не вірити? Те, що ти четвертий рік не живеш з нами і постійно десь їздиш,