Читати книгу - "Чорний замок Ольшанський"

— Я, на жаль, теж. Профан. Ну, і як органіст?

— Винятковий. Рідкість це — роздобути доброго органіста. Тільки…

— Що?

— Часом пустує. Взяв якось і серед обідні «Лявониху» різонув… А де іншого взяти?

— У-гу, веселий у вас костьол.

— Бувають веселіші. — Він гукнув костьольного і віддав якісь розпорядження.

Ми підійшли до червоної «Яви». Ксьондз спритно відкинув підніжку.

— Ваша?

— Так, — він побачив моє здивування. — От і один мій цивільний… гм… здивувався і пожурив: «Що ж це ви так свій авторитет підриваєте? Ксьондз. Ну чому мотоцикл?» А я йому: «Тому що грошей на машину не вистачає».

— Де тут замок?

— А он через рів. Я не піду з вами. Бридко часом дивитися.

Мотоцикл затріщав і вмить зник з моїх очей. Я похитав головою і пішов у бік замку.

Зеленіла трава. М'які, вже живі, вдячні весні дерева готувалися до великої своєї щорічної справи: пробити пушинки, випустити листя, дати світові й людям зелень, красу, кисень, милостиво прибрати з повітря те, що надихали люди зі своїми заводами, а потім пожовтіти від цього і, нічого не вимагаючи взамін, покірливо, тихо й сумирно опасти додолу. Хоч до цього ще далеко, але які радісні в передчутті цієї праці були дерева старовинного, занедбаного, поріділого деревами й погустілого кущами парку, який давно став схожий на листяний ліс з липами, тополями, з грізними високими патріархами-дубами і з підліском ліщини, крушини, глоду, порічок, перевитими ліанами хмелю і колючого ожинника.

Було напрочуд хороше.

Блиснула попереду ще чиста, не позеленіла вода (це прийде пізніше, з теплом): річка не річка, а скоріше рукав річки, перетворений колись на рів. Трухлявий місток лежав над водою. І тут я зупинився, ніби мене хтось ударив. Очам відкрилося щось таке неймовірне, чого не буває і не повинно бути серед цієї розніженої весною природи, серед цих лагідних дерев і зеленої трави.

На тому боці височів мур і вежа (решту ховали дерева) темно-свинцевого, майже чорного кольору. Замок. І який грізний, потворний замок! І не на пагорбі, не на віддалі, щоб людина встигла якось підготуватися, а лице в лице, як несподіваний удар меча.

Зрозуміло, що парк був посаджений пізніше, коли замок перестав бути замком, а став палацом, нехай собі й невигідним, але придатним на ті часи, але все одно враження було справді несподіване, ніби чоловік підійшов до гущавини і раптом побачив там роззявлену пащу лева.

І це було так, тому що я побачив прямо перед собою темну і дуже низьку арку брами. І це була брама-проріз, брама-тунель, брама-вхід у печеру страшного гіганта-велета із злої казки.

Навіть з деяким тремтінням наближався я до цієї пащі. І тут побачив, що мур з обох кінців замикають дві наріжні вежі. П'ять граней зовні. Шоста, видно, виходила у внутрішній двір. Мур, заввишки метрів десять-дванадцять, доходив вежам до пояса, до бійниць середнього бою. Вежі були пусті і часом світилися цими бійницями. Дахи на вежах шпичасті, і лишилися від них майже тільки крокви та лати, і тільки подекуди черепиця.

Замок розбили років двісті тому тогочасні фашисти.

Я йшов брамою-тунелем. Ага, прорізи під запори зовнішніх, надвірних воріт. Низ тунелю, як і весь, очевидно, низ замку, викладений циклопічними необтесаними валунами. Сліди внутрішніх воріт. Боже, довжина тунелю метрів п'ятнадцять! Невже такі завтовшки і мури? Ні, просто, видно, над тунелем було приміщення.

І світло. Що ж, розбивка проста. Квадрат. Кожна сторона метрів по сто двадцять. Ліворуч три вежі і праворуч. Навпроти, якщо не рахувати двох бокових, ще дві, разом чотири. А всього, виходить, по периметру вісім. Мур переважно, на дві третини, зберігся, подекуди розвалений майже донизу, але вхід колись був тільки один. І по периметру (товщина там, де розвалено, на око метрів півтора-два) ряди вікон житлових приміщень. Вікон і дверей. Так, дверей, бо там, де стіни не розвалені, оточує їх кам'яна галерея, де закрита арками й дахами, а де й відкрита, он, зліва, і там, де збереглася, просто переді мною. Там колодязь. Справа, якщо глянути за мур, над верховіттям дерев вежі костьолу й дзиґарі. Але й тут, всередині, он у лівому далекому куті, видно рештки каплиці. Фасади замку бідні, а тут, там, де стіна жилого помешкання впала, видно, що внутрішній декор був багатий. Верхні поверхи деяких веж були, видно, також житлом. Он ліпка на стелях, он ідуть сліди димоходів.

«Ох, йолоп! Ох, безголовий, остолоп, бовдур, лоботряс, йолоп хвощовий! Ти правильно, бо змія в'ється і гвинтові сходи в'ються, вирішив намотувати пергаментну стрічку на якийсь предмет. І не стукнуло в твою половою набиту голову, чому «димом»?

Ось чому! Он вони в'ються, твої димоходи. Їх навмисне іноді робили такими. Навіть зовнішні комини часом закручували, щоб дим виходив з них колечками або гвинтом. Ще одна відміна, ще одна можливість покомизитися перед іншими не тільки шпилями і флюгерами, рештки яких видно он там і сям, але й димом. І це ж не в одних Ольшанських. О мідна твоя коновка!»

На-а, замок. І ясно ж, що тут є і потаємні колодязі, ходи, сховища, склади, льохи, підземелля (звісно, арочні), лабіринти переходів, кам'яні мішки. Інакше який же це замок? Що ми, гірші за інших? Цікаво буде й тут пошукати-поповзати.

На перших поверхах приміщення нижчі, там, де їхні стіни розвалені, видно, що склеписті: будинок у розрізі. Жила там, певно, варта і прислуга. Вище були зали, високі, з ліпленням, нішами для посуду. А он камін. Мабуть, є й потаємні сходи, ясно ж, теж гвинтові. Що ж, полазимо, нехай тільки у прийомних залах для гулянок-випивок, хоч нічого там нема, а є тільки руїна, павутиння, сирість і порох.

Тільки тут я опустив очі і оглянув двір. І добре зробив, бо довелось би витирати черевики.

Видовище було жахливе.

Я завжди обурювався свинським ставленням до більшості старих будинків. Чому свинарники чомусь переважно люблять розташовувати в старовинних фільварочних парках, коли там саме місце для клубу, родильного будинку, лікарні, стадіону, спортмайданчика? Зелені шати, тінь, кисень. Але ці установи чомусь стоять на пустирі. А довкола дубчики нових насаджень.

Зруйнували костьол у Ворончі — який клуб і який сад поруч, які розкішні двохсотлітні алеї! Могутнє, сліпуче, пишне барокко костьолу в Щорсах. Який музей (а сільський музей поруч, у тісному приміщенні)!

Виправдання знаходять у словах однієї особи, що треба будувати нове, а порохня (стіни в півтора метра завтовшки) нехай