Читати книгу - "Сонячний Птах"

– Гаразд, Тимоті, – смиренно погодився я й підвівся на ноги.

Ми знову обмінялися поглядами, й мені здалося, що він змінився. Вогонь, який жевріє, може несподівано спалахнути дуже яскраво, і я знову відчув якусь тривогу, навіть страх, глибоко в собі.

– Я прошу тебе повірити мені, докторе, що та робота, яку я виконую тут, нині на критичному етапі.

– Мені буде дуже цікаво ознайомитися з нею, коли ти її завершиш, Тимоті.

Мої чотири нові асистенти прилетіли на комерційному рейсі з Кейптауна наступного ранку, й ми одразу поїхали в ангар Стервесанта, де чекала на нас «дакота».

Переліт до нашої бази був шумним і веселим. Пітер дістав акордеон, а я ніколи не подорожую без своєї старої гітари. Ми виконали двійко легких пісень, таких як «Абдул Абульбуль Емір» або «Зелений натиск», і я з радістю відкрив, що Рал Девідсон насвистував із прозорістю й чистотою, які справді були чудові, і що Леслі мала дзвінке й ніжне сопрано.

– Коли ми закінчимо ці розкопи, я візьму вас на гастролі, – сказав я і став навчати їх кількох власних композицій.

Минуло вже три тижні, відколи я покинув Криваві Пагорби, й, коли ми зробили над ними коло, я побачив, що за час моєї відсутності там відбулися великі зміни. Посадкова смуга разом із конусом, який вимірює напрям і силу вітру, тяглася по запилюженій рівнині. Поруч із нею стояло кілька тимчасових будівель. Одне довге центральне бунгало, оточене житловими будинками для персоналу. Скелетна металева вежа утримувала на собі цистерну з оцинкованого заліза для зберігання двох тисяч галонів води, а за нею був розбитий табір для африканської робочої сили.

Саллі чекала на нас біля посадкової смуги. Ми поскладали багаж у лендровер і пішли оглянути свій новий дім. Я сподівався побачитися там із Лореном, але Саллі мені сказала, що він прожив тут кілька днів, а вчора відлетів.

Саллі з гордістю показувала нам табір. Центральне бунгало з кондиціонованим повітрям було поділене на маленькі житлові кімнати, вітальню, з великим офісом у центрі, за яким розташувався склад. Чотири будинки для головних пожильців мали кондиціонери, але майже не мали меблів. Саллі призначила один будинок для Вілкоксів, один для Леслі та себе, один для Рала й для мене, четвертий – для Лорена або інших відвідувачів, пілотів та нічних гостей.

– Я подумав би про деякі вдосконалення для нічного сну, – з гіркотою промурмотів я.

– Бідолашний Бен, – сказала Саллі з жорстокою усмішкою. – Цивілізація наздогнала тебе. Сподіваюся, ти не забув прихопити купальний костюм, бо більше не буде купання в басейні голими.

І я потай пожалкував, що Лорен так багато зробив для мене. Криваві Пагорби були тепер не самотнім, таємничим місцем посеред пустелі, а гамірною невеличкою спільнотою, де регулярно приземлялися літаки, збивали пилюку лендровери, дзенькіт електричної помпи порушував дрімотну тишу печери й збурював тихі зелені води смарагдового басейну.

Моя група відразу взялася виконувати роботу, на яку її найняли. Саллі працювала в печері з одним молодим асистентом-африканцем. Кожен із чотирьох інших дістав у своє розпорядження десятеро робітників і визначив ділянку, на якій він мав працювати.

Пітер і Гізер розважливо обрали для своїх досліджень місце зовні за головним муром посеред руїн нижнього міста. Саме туди стародавні люди викидали своє сміття, побитий череп’яний посуд, стару зброю, порвані намиста та інші надзвичайно цікаві рештки зниклої цивілізації.

Рал і Леслі, мріючи знайти золоті та дорогоцінні речі, взялися розкопувати ділянку в межах міських мурів, де стародавні жителі міста ретельно прибирали й наводили досконалу чистоту, а тому там було набагато менш імовірно знайти щось цікаве. Така різниця між досвідом і браком досвіду, між натиском юності й холодним розрахунком старшого.

Я був вільний від якоїсь конкретної праці, взявши на себе обов’язки наглядача й порадника. Я перебував на тих місцях, де від моєї присутності можна було сподіватися найбільшої користі. Я з тривогою спостерігав за Ралом і Леслі, але вони мені довели, що володіють цілком задовільною технікою, і я розслабився, переконавшись у тому, що на рекомендацію Пітера Вілкокса можна покластися. Вони розумні молоді люди, сповнені ентузіазму, і, що особливо важливо, добре уявляють собі, що таке археологічні розкопки.

Чотири команди почали діяти, й відразу виокремилися серед африканських робітників здібні й працьовиті люди і ледачі або тупі. За набагато коротший час, аніж я сподівався, фірма «Кейзин і Компанія» вкопалася в глиб землі й стала здобувати цікаві знахідки.

То була повільна й старанна робота, яка дарувала мені велике задоволення. Щовечора, перед вечірнім імпровізованим концертом у вітальні, денну працю обговорювали, оцінювали будь-які відкриття й співставляли їх із загальною картиною археологічних розкопів.

Першим істотним відкриттям, яке ми зробили, був той факт, що шар попелу на рівні 1 поширювався на всю територію археологічної пам’ятки, навіть на нижнє місто. Він не був розподілений рівномірно, бо утворював плями різної товщини. Проте датування за допомогою вуглецю-14 давало приблизно однакові результати, й ми зрештою зупинилися на даті 450 рік після Різдва Христового. Ця дата, схоже, збігалася з найдавнішими бушменськими малюнками на скелях у печері або трохи випереджала їх.

Ми погодилися на тому, що бушмени проникли до печери відразу після того, як пішли геть або зникли стародавні жителі міста. Ми сумлінно називали їх стародавніми, вважаючи, що термін «фінікійці» ще не доведений. Проте, як я сподівався від усієї душі, такий погляд незабаром зміниться.

У шарі попелу знову й знову траплялися рештки від людських останків. Рал знайшов передній зуб у попелі біля підмурка головної башти, Пітер – плечову кістку разом із багатьма іншими фрагментами людських кісток, які було неможливо ідентифікувати. Ці непоховані людські останки зрештою сприяли загальному визнанню того, що моя теорія про трагічний кінець Місячного міста має слушність. Вона була також підсилена незрозумілим зникненням муру та фортечних башт, котрі, як ми мали всі підстави припустити, стояли на цьому шарі глини із залишками кам’яних фундаментів, які іноді можна було побачити на примарних обрисах муру, який оточував храм.

Рал невпевнено припустив, що ворог, сповнений божевільною ненавистю, заповзявся стерти з лиця землі усі сліди стародавніх жителів міста. Ми були готові погодитися з ним.

– Досить логічно. Але куди поділися тисячі тонн кам’яного мурування? – запитала Саллі за всіх нас.

– Вони розкидали камені по рівнині, – наважився припустити Рал.

– Геркулесова праця, а крім того, в ті дні рівнина була дном озера. Щоб позбутися тих каменів, вони мусили б розкидати їх по вузенькій смузі між скелястими пагорбами й