Читати книгу - "Безсоння"

що хтось — можливо й Ед, але з таким же успіхом це міг бути і будь-який інший розбишака — побив двох лікарів, що йшли від Центру до службового входу лікарні. Доріжка, якою вони йшли, є власністю громади, тому вона й стала улюбленим місцем проведення демонстрацій протесту протягом тих семи років, коли в Центрі на прохання жінок почали робити аборти.

Обидві версії того, що сталося, були настільки туманні й суперечливі, що Ральф мав усі підстави сумніватися в їхній правдивості. Швидше за все, заарештували декількох правопорушників, чий ентузіазм перейшов усі дозволені рамки. У таких містечках, як Деррі, подібне трапляється доволі часто; чутки ширяться, мов сніжний вал, переходячи з уст в уста.

І все ж Ральфа не залишало відчуття, що цього разу все набагато серйозніше, — в основному через те, що як у версії Білла, так і в розповіді Луїзи фігурував Ед Діпно, а Еда аж ніяк не можна назвати обивателем, що протестує проти абортів. Зрештою, він вирвав жмут волосся разом зі шкірою із голови своєї дружини, перелічив їй усі зуби і зламав щелепу тільки тому, що побачив її підпис під петицією, у якій лише згадувався Центр допомоги жінкам. Він був справді впевненим: хтось, хто йменує себе Кривавим Царем, — чудова кличка для борця, подумав Ральф, — прибув у Деррі, а його помічники вивозять ненароджені жертви з міста в критих вантажівках (а також і в пікапах, де людські зародки ховають у діжках із написом «ВІД БУР’ЯНІВ»). Ні, вирішив Ральф, якщо у цій справі замішаний Ед, отже, це не просто випадок з якимось знавіснілим дуболомом, що начепив на себе плакат протесту.

— Ходімо до мене, — раптом запропонувала Луїза. — Я зателефоную Сімоні Кастоньї. Її племінниця працює в реєстратурі Центру. Якщо хтось і знає, що сталося насправді, то це Сімона, — вона вже неодмінно поговорила з Барбарою.

— Але я зібрався в супермаркет, — зам’явся Ральф. Звичайно, злукавив, але зовсім трішки: аптека була поруч із супермаркетом, за півкварталу від парку. — Я зайду до тебе по дорозі назад.

— Гаразд, — посміхнувшись, відповіла Луїза. — Ми чекаємо тебе за кілька хвилин, адже так, Біллі?

— Звичайно, — відповів Мак-Ґоверн, несподівано обіймаючи Луїзу. Обняти її було не так і просто, але йому все-таки вдалося впоратися. — А поки що ти належиш тільки мені. О Луїзо, ці солодкі хвилини промайнуть як одна мить!

А за огорожею парку кілька молоденьких жінок із малюками у візочках спостерігали за ними, — можливо, їхню увагу привернула жестикуляція Луїзи, напрочуд виразна, коли та бувала чимсь схвильована. І тепер, коли Мак-Ґоверн, обійнявши Луїзу, дивився їй у вічі зі спопеляючою пристрастю нікудишнього актора, що виконує останнє па гарячого танго, одна з мам щось шепнула на вухо іншій, і обидві розсміялися. Пронизливий, недобрий звук, що скидається на дряпання по грифельній дошці або на скрегіт виделок по фаянсовому посуду.

«Поглянь, які кумедні ці старі, — ніби промовляв їхній сміх. — Вони уявили, що знову молоді».

— Припини, Білле, — попросила Луїза. Вона зашарілася, можливо, не тільки тому, що Білл, звично вже для себе, пожартував. Вона почула сміх за огорожею. Мак-Ґоверн, без сумніву, теж чув, але він вважав, що вони сміються разом із ним, а не з нього. Іноді, подумав Ральф, трохи роздуте «я» може бути чудовим захистом.

Мак-Ґоверн відпустив Луїзу, потім, знявши капелюха, вклонився, ніби вибачаючись. Луїза, щоправда, була занадто зайнята своєю кофточкою, що вибилася зі спідниці, щоб звертати на нього увагу. Рум’янець сходив з її щік, і Ральф помітив, що вони набувають нездорової блідості. Він сподівався, що Луїза не хвора на що-небудь серйозне.

— Приходь, якщо зможеш, — знову звернулася вона до Ральфа.

— Обов’язково, Луїзо.

Мак-Ґоверн обійняв її за талію, цього разу цілком природно й по-дружньому, і вони пішли до Луїзи. Дивлячись їм услід, Ральф раптом дуже чітко відчув deja-vu[14] — начебто він уже бачив їх, як вони йдуть, обійнявшись, однак деінде. Або в іншому житті. Потім, коли Мак-Ґоверн опустив руку, зруйнувавши таким чином ілюзію, Ральфа осінило: та це ж Фред Астер веде темноволосу, доволі огрядну Джинджер Роджерс у провінційний кінотеатр, де можна «танцювати» під мелодію Джерома Керна або Ірвінга Берліна.

«Яка дурниця, — думав він по дорозі до аптеки. — Яка дурниця, Ральфе. Білл Мак-Ґоверн і Луїза Чесс так само схожі на Фреда Астера й Джинджер Роджерс, як…»

— Ральфе? — раптом почув він голос Луїзи й обернувся. Тепер їх розділяла дорога. По Елізабет-стріт мчали машини, заважаючи їм бачити одне одного.

— Що? — крикнув він у відповідь.

— Ти маєш кращий вигляд! Немов ти добре відпочив! Ти нарешті почав краще спати?

— Так, — відповів він, подумавши: «Ще одна маленька неправда як порятунок».

— Хіба я не казала тобі, що ти відразу відчуєш себе краще з настанням осені? Не затримуйся!

Луїза помахала йому, і Ральф здивувався, раптом побачивши яскраво-блакитні промінчики, що виходили від коротких, акуратно підстрижених нігтів жінки. Вони нагадували слід, який залишає в небі реактивний літак.

«Якого біса?..»

Ральф зажмурився, потім знову подивився. Нічого. Лише Білл і Луїза, що йдуть по вулиці до її будинку. Жодних яскраво-блакитних променів, нічого… Але коли погляд Ральфа впав на тротуар, він побачив, що Луїза й Білл залишають після себе сліди на асфальті, сліди, які так нагадують зображення ступні у старому посібнику із танців Артура Мюррея. Сліди Луїзи були молочно-сірі. У Мак-Ґоверна більші й темно-маслинові. Вони світилися на тротуарі, й Ральф, що застиг, геть подивований, на протилежному боці Елізабет-стріт, раптом збагнув, що він бачить ще й тоненькі стрічечки різнобарвного диму, що тягнуться від слідів Луїзи й Білла. А може, це всього лише пара?

Міський автобус сховав сліди з виду, а коли він проїхав — сліди зникли.

На тротуарі не було нічого, крім залишеного кимось крейдою зізнання всередині напівстертого серця: «СЕМ + ДІНІ = ЛЮБОВ».

«Ці сліди не зникли, Ральфе. По-перше, їх тут узагалі ніколи не було. І ти це прекрасно знаєш».

Так, Ральф знав. Просто спершу він подумав, що Білл і Луїза схожі на Фреда Астера й Джинджер Роджерс, а потім розвинув цю думку, дійшовши до фантомів відбитків кроків, як на схемі з посібника Артура Мюррея. Звичайно, у всьому цьому була дивна логіка. І все ж — він злякався. Серце в грудях билося швидко, а коли Ральф на мить заплющив очі, намагаючись заспокоїтися, то знову побачив промінці, що струменять із кінчиків пальців Луїзи. «Просто мені необхідно відіспатися, — подумав Ральф. — Конче потрібно. Якщо мені це не вдасться, ще й не таке привидиться».

— Правильне рішення, — пробурмотів він і