Читати книгу - "Наші дракони вбивають нас"

Йшла четверта година ранку. Для Андрія вона летіла, він усіляко намагався зупинити її, аби не сполохати музу, яку він нарешті-таки спіймав. Пучки пальців пульсували, але він не зважав. Відкрив вікно, аби не задихнутися від перегару. Через відчинену кватирку з нічної темряви у слабке світло кімнатної лампи влетів папуга. Андрій творив. Зараз його не турбує світ, за межами власної фантазії та творчого сп’яніння. Папуга наспівував «Реквієм по мріям».

— Дякую, — неуважно мовив Андрій, — тепер слова з-під клавіш народжуються значно швидше.

— Не має за що, любчику, — по складам проговорила чи, правильніше сказати, прокричав папуга, — я Кеша, папуга Кеша!

— Я Андрій, не заважай.

— На вулиці холодно. Ти чуєш, бовдуре: Кеша замерз? — Андрій ніяк не зреагував, навіть коли папуга почала перевертати його кактуси, розгойдувати люстру, — завари Кеші чаю! Завари Кеші чаю!

— Сам завари, відстань, — папуга вилетіла з кімнати і спрямувала траєкторію польоту до кухні. Звідки згодом почувся гуркіт падаючих каструль, розбитих чашок.

— Де у тебе пластмасові стакани? Знайшов!

До кімнати, де чарував Андрій, влетів папуга. Кігтями він тримав пакет, у середині якого, як можна було здогадатися, був чай. Він продовжував наспівувати мотиви «Реквієму», що вгамовувало, усе наростаючу бурю обурення Андрія.

— Кеша ледве не обпік спинку, коли намагався принести чаю у кімнату. Але Кеша розумний! — гордо мовив папуга, — не те що ти, йолопе!

— Пішов звідси! — заверещав Андрій, підхопившись зі свого крісла. Його розум вже продукував картинку, де він тримає цього зухвальця за його пір’їсту шию. Як він забирається геть, залишаючи за собою стежку з пір’їн.

— Охолодись, дитинко, — продекламував папуга. Він здійнявся прямо над головою Андрія і порахувавши, — один, два, пуск, — відпустив пакета з чаєм.

— Я тебе котам згодую!

— Не на мене злись — на себе злись, це не я бездара.

Хвиля гніву раптово змінилася смерчем ідей, які абзацами неслись на нього, та повалили з ніг у крісло. Він почав судорожно записувати їх, миттю забувши про папугу, котрий продовжував наспівувати.

«Гелен з Кланом прийшли до печери Червоних драконів».

Звуки, які видавав папуга, усе посилювались.

— «Тін, ти Найголовніший серед Червоних Драконів. Золоті вас давно пробачили. Ми пропонуємо вам об’єднати зусилля для очищення простору від людського негативу. Від його накопичення постраждають усі, ви у тому числі, — мовив Клан.

— Нас це не цікавить. Ми не плануємо з вами об’єднуватися у жодному разі ви зрадили Червоних Драконів! — відрізав По, — за що ж це ви вибачили нас?

— Ми вас зрадили? Ви підступно напали на свої братів. Половину з них винищили. Іншу половину змусили терпіти Пекельні муки. Ви осквернили наше святилище — озеро Асхеї. Але Золоті Дракони великодушні, ми простили ваше тимчасове затьмарення очей совісті. Ваші ганебні вчинки забуті нами.

— Як смієш ти, Гелен, звинувачувати нас у таких злодіяннях. Війна, що точиться в Анемі міжусобна. Ви не вмієте забезпечити порядку на своїй землі, а жадаєте врятувати простір… Ви нікчемні!»

Діапазон криків папуги усе розширювався. Сусіди почали безпорадно барабанити по батареях. Андрій не зважав.

— По, ми єдиний народ! Братовбивче протистояння порушує всі закони стабільності Всесвіту.

— Якщо ви плануєте через співпрацю з Червоними Драконами отримати доступ до земних багатств — так і скажіть. Годі маскуватися за миротворчими гаслами та декларувати бажання зберегти Всесвіт.

— Тін, у нас і в думках такого не було! Не всі ж мислять матеріальними категоріями. Я так бачу порозуміння ми не дійдемо.

— Червоні Дракони ніколи не дійдуть порозуміння з тими, хто поневолює землі Анеми. Золотих Драконів, через вузькість своїх ідей, лише марнують можливості, котрі дарує їм ця велика земля. Тому їхнє винищення було однієї з наших головних акцій. Лише Червоні Дракони можуть сповна використати її потенціал. Ви не заслужили право володіння Анемою!

— Мета Драконів не використати ті багатства, якими вони володіють, а зберегти їх для наступних поколінь.

— Для наступних поколінь!? Ти певне жартуєш! Аби ті зберегли, для наступних, а ті для тих, що прийдуть ще пізніше…? Це безглуздо.

— Ми маємо сумлінно і чесно виконувати наші обов’язки: інакше Гармонії не досягти, — відповів Клан, утративши усяку надію на розумний результат цієї бесіди.

— Годуйте своїх дітей казками про царство Гармонії. Золото треба піднімати, якщо воно лежать прямо під вашими ногами, а якщо під чужими — забирати силою!

— Навіщо ж вам це золото?

— Золото дає Драконам могутність.

— Золото дає Драконам мудрість і робитиме це, доки залишатиметься недоторканим.

— Поряд з могутністю будь-яка мудрість блідне, з сорому за свою нікчемність намагається сховатись якомога глибше, — із жадібним блиском в очах розповідав свої маніакальні плани По.

— Тін, це по-дурному прагнути володіти багатствами, лише заради володіння. Який у ньому зміст, коли воно не приносить користі?

— З багатством ми захопимо Галактики. Винищимо тих,