Читати книгу - "Дуже страшна історія"

— Відчини-и-и! Чуєш, хло'? Зламаю стіну! Відірву тобі голову!

— Я ладен пожертвувати своєю головою! Але вона ще може придатися вам: слідство не завершено! — крикнув я, перехилившись через поруччя, щоб Племінник почув. — Дещо мені неясно… Слідство буде доведене до кінця! До переможного! І може, я знайду обставини, що пом'якшують провину. Отже, сидіть тихо!

Я глянув на Гліба. Він нахилився, і ніжна, оксамитна шкіра його обличчя вкрилася нервовими плямами. Я пожалів Гліба й не став пояснювати, що саме я з'ясував і що залишилося неясним. Крім того, за всіма правилами я не міг його обвинувачувати, не з'ясувавши мотивів вчиненого злочину. А може, серед сих мотивів справді знайдуться обставини, що пом'якшують провину? Для Гліба і навіть, можливо, для Племінника. Законність! Насамперед законність!..

— Врешті, я можу пожертвувати своєю головою, — повторив я. — Але однієї голови йому буде мало… А вами я ризикувати не можу! — і глянув на Наташу.

— Відчини-и-и! — репетував у підвалі Племінник! — Дачу спалю! Не пожалію себе!

— От бачите: він себе не хоче жаліти. А ви думаєте, що він пожаліє вас. О, які ви довірливі!

— Що ж робити? Час минає, — сказала Наташа. — Де вихід, Алику?

Всі обернулися до мене. І в очах я прочитав надію, якої не міг обманути!

Доля забажала, щоб саме в ту хвилину мій погляд проник просто в кімнату, двері якої були відчинені, й зупинився просто на папірці, що лежав біля телефонного апарата. На ньому (я це запам'ятав!) були написані номери міліції, «швидкої допомоги», «пожежної команди» й Племінникової тітки. Ідея, тут-таки, без будь-якої затримки, блиснула в моєму мозкові!

— Ми подзвонимо тітці, вона завтра вранці приїде і звільнить його!

— Он… На папірці… — підказав Гліб.

— Спасибі, — відповів я таким тоном, наче й справді потребував його підказувань. Мені раптом схотілося самому підкинути Глібові які-небудь обставини, що пом'якшували б провину. Дати йому змогу чим-небудь спокутувати… Хоч кожного разу, коли я поглядав на нього, одне й те саме запитання обпікало мене: «Навіщо? Навіщо він усе це зробив?!»

— До ранку тримати людину в підвалі не можна, — сказала Наташа.

— Людину не можна. Але Племінника…

Вдруге в житті я заперечував їй. Це було нестерпно!

— Жорстокістю не можна перемогти жорстокість, — сказала Наташа.

Я був певен, що цю думку вона повинна неодмінно занотувати в зошит! Хоч я з цією думкою й не був згодний. Добрість до противника — чи не жорстокість це? І чи можна, пожалівши противника, не покарати при цьому себе? Такі сумніви терзали мене й мало не розтерзали остаточно. Я був певен, що й мої думки попадуть до загального Наташиного зошита, коли він нарешті стане загальним в найпрекраснішому розумінні слова: її і моїм!

Може, Наташині думки були благородніші за мої. Але з благородними думками, як я зрозумів того дня, дуже багато мороки: надто вже вони ускладнюють життя. Подзвонили б тітці — і кран. Та де там: не можна тримати людину в підвалі!

— Звільнити повинен хтось один, — сказав я. — А всі інші мають перед цим щезнути. І в домовленому місці чекати на того, хто піде назустріч небезпеці.

Всі подумали, що назустріч небезпеці неодмінно піду я. В очах друзів я прочитав нетерпляче очікування мого подвигу. Саме мого! Що ж, я сам їх до цього привчив. І раптом Наташа сказала:

— Ти не підеш!

І хоч цього разу я йти на подвиг не мав наміру, проте у відповідь на її слова сумно зітхнув і сказав:

— А чому б мені не піти?

— Тому що тебе він ненавидить більше, ніж нас і саме тобі збирається відірвати голову.

«Виходить, вона дорожить моєю головою!» Ця думка змусила мене спрямувати всі свої сили на пошуки виходу із становища.

Погляд мій почав напружено блукати по кімнаті і несподівано зупинився на Глібові. Він не зігнувся, не сховав очей. Того дня я весь час читав що-небудь в чужих очах. Цього разу я прочитав: «Дай мені змогу допомогти вам і спокутувати…»

Я відвів Гліба убік:

— Чи розумієш ти, що в цьому жахливому становищі ми опинилися через тебе?

— Розумію.

— Я іще з'ясую, навіщо, з якою метою ти це зробив!

— Я сам… Хоч зараз…

— Ні, не зараз. Нізащо не зараз! Зрозумій: вирішують секунди. Ми можемо запізнитися на останню електричку. І тоді… Словом, готовий ти на подвиг?

— Я б… Звичайно… Коли б…

— Ніяких «коли б»! Готовий чи ні?

— Готовий.

— Тоді саме ти спустишся в підвал і звільниш звідти Племінника, тільки тобі одному з нас усіх він нічого не зробить. Адже ви спільники. Співучасники злочину!

— Та він мене… Адже це я його спершу — А потім з вами разом… Він не простить!

— О, який ти наївний! Невже ти гадаєш, що я всього цього не передбачив? Викладаю свій план коротко або, як кажуть, конспективно. Розжовувати ніколи. Для Племінника все повинно мати такий вигляд… Ти не з нами. Ти проти нас! Затямив? Спершу ми силоміць витягли тебе з підвалу, бо ти, як вірний Племінників спільник, хотів там залишитись. Затямив? Потім ти весь час поривався виконати свій обов'язок спільника злочину й звільнити Племінника з підземелля. Щоб ти так дуже не поривався, ми тебе зв'язали мотузком. А самі побігли на станцію… Тоді ти нелюдським зусиллям волі розірвав мотузки, кинувся на допомогу спільникові й звільнив його! Затямив? Можеш не повторювати: нема часу! Скажи: ти згоден?

— Згоден…

Перед усіма іншими я розкрив лише частину цього плану: адже вони не знали, що Гліб був спільником…

— Мій скромний задум здійснить Гліб Бородаєв! — сказав я. — Щоб наш бідний в'язень не розтерзав його, все матиме такий вигляд… Оскільки Глібів дідусь носив Племінника на руках, Гліб немовби одразу хотів звільнити його з ув'язнення.