Читати книгу - "Кривавий блиск алмазів, Володимир Леонідович Кашин"

Вивчаючи похнюпленого чоловіка, який раз у раз пригладжував долонею свій і так рівненький, прилиплий до спітнілого лоба чуб, радник юстицїї раптом подумав: «А чи не використовувався цей чоловік Гальчинською іще для чогось? Адже для любовних розваг вона мала молодших жеребчиків!» Услід за цією думкою народилася інша, яка, здавалося, ніяк не була пов'язана з попередньою: «Звідки Гальчинська брала гроші? Пенсія у неї мізерна, інших матеріальних джерел немає. Є тільки одне — дорогоцінності, які невідомо як припливли до неї. Багаті коханці у дні молодості? Але такими подарунками, як той перстень, що його не могли оцінити в Києві, навіть міліонери не розкидаються… Дорогоцінності, коштовні прикраси… Але діамантами ситий не будеш, не гризтимеш їх… раніше їх треба обміняти на гроші… Хто ж їх продавав Гальчинській, хто купував?.. Тут цілий клубок нерозгаданого, і, можливо, саме у цьому клубку та ниточка, яку вони з капітаном шукають…

Сама вона навряд чи продавала б, та ще незнайомим людям. Здавала б у скупку? Теж ні. Там вимагають паспорт. Побоялася б, щоб не зацікавились, звідки у неї такі унікальні антикварні коштовності?

Можливо, доручала саме Шумейковій і цей спільний інтерес склеював їхню дружбу, а всі розмови релігійної лікарки про спасіння душі, — то лише камуфляж?

Петро Якович вирішив ще раз допитати Шумейкову і спробувати вивідати це у неї, а також поцікавитися скупкою, яка якраз міститься в районі Бесарабки.

Але якою мірою його міркування можуть стосуватися столяра Бородія?

Він ще раз обвів поглядом Пригніченого підозрюваного, який покірно сидів перед ним, якийсь ніби розчавлений подіями, що каменем впали на його голову, і весь час смикав край рукава свого старого ватяника.

Ні, вирішив Співак, не доручила б Гальчинська якийсь свій діамант продати цій людини із спитим, одутлим обличчям. Це у будь-кого викликало б підозру і, зрештою, вивело б на неї.

— Добре, Василю Вікторовичу, — відриваючись від довгого ланцюжка міркувань, перейшов до дальшого допиту радник юстиції. — Повертаємось до коштовностей Людмили Йосипівни. Ви заявили, що бачили їх на ній, але вони вас не цікавили. Так?

— Так, — радо кивнув Бородій, думаючи, що слідчий цілком згодний із його запевненнями.

— А мені щось не віриться, що ви такий вже байдужий до краси, — говорив далі Співак, спостерігаючи, як хмурніє лице підозрюваного. — Ви ж майстер, і червонодеревник, мабуть, а не просто складач табуреток, ніжок та проніжок. Як же ви не захоплювалися такою красою?..

— Та мені… хіба мені, як випив, до них було, заллю очі — і все… Що я там бачив?!

— А не доручала вам Людмила Йосипівна продати обручку або камінчик?.. Ну, віднести до скупки або що… — про всякий випадок, щоб потім не дорікати собі, спитав Співак.

— Ні, — хитнув головою столяр. — Ніколи такого не казала…

— Гм, — гмукнув слідчий. — Добре. Тепер, Василю Вікторовичу, останнє запитання. Дуже важливе. Напружите пам'ять, згадаєте — і на сьогодні все, я вас поки що відпущу. Відповідайте як на сповіді, наче перед батюшкою.

Бородій втупив у радника юстиції насторожений погляд.

— Скажіть, Василю Вікторовичу, чи не говорили ви кому-небудь про коштовності Гальчинської?

Столяр відразу хитнув головою.

— Не поспішайте, — попередив Співак. — Подумайте, згадайте… Не спеціально, а так, випадково, з п'яних очей… Могло бути. Цілком. Десь бевкнули: мовляв, є така багатюща жінка, у якої діаманти і різні прикраси… Га, Василю Вікторовичу? Пригадайте.

— Ні, — твердо сказав столяр. — Ніколи й нікому!

— А все ж? Нікому не похвалилися, що от маєте знайому, яка завжди пляшку поставить. Десь комусь за чаркою. Різне говориться за столиком, коли у чоловічій компанії…

— Про таке не говориться, як у мене, — похмуро відповів Бородій.

— Дайте вашу повістку, — сказав Співак, — щоб вас випустили… А самі ось прочитайте протокол і підпишіть.

Радник юстиції із змішаним почуттям дивився услід сутулій постаті столяра, який важкою ходою пішов до дверей. Він випростав свої довгі зомлілі ноги під столом. Якщо довго тримати їх в одному положенні, зігнутими, то через хворобу судин кров у них біжить погано, вони терпнуть і тупо болять…

Гнилий осінній вітер проймав до кісток. Сіялася мжичка, в пелену дрібнісіньких краплинок холодного дощу раз у раз вдиралися заряди колючих сніжинок. У темряві розпливалися рідкі вогні двох ліхтарів і світловид фар великих закритих фургонів, які виладналися в один ряд на просторому подвір'ї психлікарні.

Адамадзе переступав з ноги на ногу біля однієї з таких машин. Його, як і всіх поліцаїв, яких привезли цієї ночі до психлікарні, не проінформували, навіщо їх підняли серед ночі і що означає очікувана акція. Але внаслідок логічних міркувань, в основі яких був уже набутий досвід, поліцаї здогадувалися, навіщо ці великі фургони, чому операцією керують гестапівські чини. Не було для них секретом, що, за фашистським орднунгом, євреї, цигани, комуністи, а також невиліковні хворі, зокрема психічні, мусять бути знищені. Одні — як вороги націонал-соціалізму, інші як неповноцінні чи баласт, що даремно хліб переводять. Отже, німці щось надумали зробити з мешканцями психлікарні.

Адамадзе нервував. Адже в цій лікарні тримають Апостолова, заради зустрічі з яким перетяв океан, поневірявся по Європах, злигався з німцями, став мало не інвалідом.

Втратити зараз Апостолова, єдину, хоч і дуже тонку, ниточку до скарбу, було б повним крахом усіх надій. У колишнього князя обертом йшла голова. Але поки що він нічого не придумав і мовчки стояв в оточенні. В голові весь час спалахували картини пережитого, що ятрили душу. У Франції його запроторили до табору інтернованих іспанців та добровольців інтернаціональних бригад, хоч він ніякий не іспанець і менш за все цікавився як генералом Франко, так і демократами. Тільки щасливий випадок вивів його з того