Читати книгу - "Поцілунок під забороною, Ясміна Лав"

Їдемо мовчки. Позаду миготять фари автомобіля Монастирського. У мене таке відчуття що цей хлопець переслідує мене.

— Вибач за те, що так вийшло. — вимовляє Павло, коли ми виїжджаємо на широкі дорогу.

— Нічого страшного. Ти терміново потрібен своєму другу? — запитую, щоб хоч щось дізнатися.

— Ромі допомога потрібна.  Відмовити я не можу. 

— Ви давно дружите? — стає цікаво, що ж у них за дружба така.

— З першого курсу.  Разом вступали, разом прийшли у баскетбольну команду. Словом, так і здружилися.

— Ясно.

— Давай  ми продовжимо наше побачення завтра. Що скажеш?

Усміхаюся, але мою увагу відриває машина Романа, яка проноситься повз та залітає в поворот.

 — Я подумаю, — відповідаю тихо на питання.

Павло вмикає тиху музику, і я розслаблено відкидаюся на спинку сидіння. 

Їдемо ми недовго, а коли машина зупиняється в тому самому “не дуже пристойному” районі, я приходжу до тями.  Блін, ще й таксі потрібно буде чекати в темряві.

— Ясю, я все ж хочу, щоб ти погодилася погуляти завтра. Обіцяю, нам ніхто не заважатиме, — усміхається Паша.

— Я подумаю, — легко усміхаюся та відчиняю дверцята.

Помахавши на прощання, йду повільно до під'їзду, зупиняюся на сходах і чекаю, поки хлопець поїде. Але він не їде. Стоїть і чекає, не зводячи з мене погляду.  Розвертаюся до під'їзду, смикаю двері, але вони замкнені. Дідько.

Намагаюся шукати в рюкзаку ключ, якого там, звісно ж, немає. Розумію, що зараз мій обман розкриється, і смикаю двері ще раз, мабуть, чекаючи на диво. Яке стається.

Металеві двері відчиняються, і я пропускаю на вулицю молоду  дівчину з собакою.

— Доброго вечора, — вітаюсь з незнайомкою та забігаю всередину.

Фух. Видихаю і спираюся спиною об стіну поряд. Чекаю хвилин десять, а потім виходжу. Спортивної машини не видно, і я дивлюся в мобільний. Таксі я вже викликала через додаток, і він показує, що авто буде на місці через чотири хвилини. 

Повільно підходжу до дороги та роздивляюся порожній двір. Тут дуже темно.  Ліхтарі не горять, а з вікон світла занадто мало. 

Підіймаю голову догори, і на мій ніс падає холодна крапля води. От тільки дощу мені й не вистачало.

Одягаю на голову капюшон і бачу, як дощ починає накрапати все сильніше, змочуючи асфальт.  Дістаю мобільний, щоб перевірити, де таксі, і мобільний вимикається.

— Ну дуже вчасно, — шепочу під ніс.

Бачу, як попереду запалюються фари й машина наближається до мене. Нарешті видихаю, очікуючи побачити таксі. Автомобіль наближається, і я розумію, що це Монастирський. 

Та блін. Що за фігня?

— І скільки ти ще стояти тут будеш? — виглядає з машини Роман.

— Я таксі чекаю, — роздивляюся порожню вулицю, і хочеться заплакати.

— Ну, ну. В цей район. Вночі. Доведеться чекати довго, — усміхається він.

Не хочу нічого чути, але машини й справді не видно. І що далі робити — не зрозуміло.

Але сідати в салон до цього придурка не хочу, тому стою далі на тротуарі, наче так і має бути.

Дощ посилюється, а Роман відкидається на спинку сидіння, прикриваючи очі. Всім виглядом показує, як йому комфортно та тепло, а от мені — не дуже.

Ще й пуховик залишила вдома. Ідіотка.

Раптом чую позаду гуркіт. Розвертаюся та бачу, як з-за будинку виходить якийсь мужик. Він йде у мій бік. Ну, взагалі, його пересування важко назвати “йде”.  Його несе з одного боку тротуару в інший, зрозуміло, що випив він забагато, однозначно.

— О-о-о, добрий вечір, — мичить цей п'яниця і завалюється на лавку біля мене.

— Добрий вечір, — вітаюся тихо.

— На пиво не позичиш, красунечко? — захекавшись, ледь вимовляє чоловік.

Блін, ненавиджу п'яних. І боюся дуже. Вже й не рада, що пішла сьогодні на побачення. Краще б сиділа вдома.

— У мене немає грошей, — стараюся говорити спокійно.

— Нема? А сама он в якій одежі. І телефончик, мабуть, хороший, — у нього заплітається язик.

Не очікую якихось рухів від цього алкаша, а він різко перехиляється, лягаючи на лавку, і хапає мене за руку.

Пробую відскочити, але він тримає сильно, і страх бере гору.  Викрикую і намагаюсь вирватися з його хватки.

— Нема в неї. Зараз перевіримо, — мужик цей починає повзти до мене, не відпускаючи.

Мало не падаю, намагаючись вирватися, і відчуваю міцні, теплі обійми. Роман обхоплює мене за талію, притискає до себе і висмикує мій рукав у цього п'яного. А потім штовхає чоловіка на лавку. Мене швидко тягне до дверцят машини та всаджує всередину. Сідає за кермо та тисне на газ.

— Чому я завжди маю з тобою проблеми? — тихо гарчить Роман, а по моїй щоці стікає непрохана сльоза...