Читати книгу - "Факультатив твоїх почуттів, Вікторія Вашингтон"

— Можеш починати, — у моєму голосі звучать сталеві нотки, хоч і з усіх сил намагаюся приховати образу, що зародилася. — Запитання я вже озвучила.

Сама йду у власні думки. Звичайно, слухаю, що відповідає Рома, але при цьому ще встигаю займатися само копанням.

— Розум, — не замислюючись, дає відповідь. — Нині немає нічого неможливого і з тілом можна зробити будь-що. При правильному підході і догляді тіло старого ще фору дасть двадцятирічного хлопця, який не дуже за цим стежить.

— Угу, — небагатослівно реагую я.

— Твоя черга, Ілоно, — заявляє Рома, чекаючи на мою реакцію.

— Мені нема чого доповнити, — подумки зауважую, що й бажання особливо немає. — Я думаю так само. Вважала б за краще зберегти розум. Тіло не таке важливе. І ти маєш рацію - його можна зберегти ... Хоча б спробувати.Розум зовсім інша річ. Свідомість та набуті за все життя знання ні за які гроші не купиш.

— Здається, ти якась відсторонена, — Барінов уважно вдивляється у мої очі, через що миттю відводжу погляд. — Не хочеш продовжувати?

Очевидно, що між нами атмосфера змінилася. Нерозумно сподіватися, що Рома не звернув жодної уваги на цей факт.

— Ні, навпаки. Хочу сьогодні обговорити більше питань, — киваю головою, підтверджуючи власні слова.

Не знаю, куди подіти руки, бо знову стає некомфортно. Схрещую їх на грудях, щоб вгамувати нерви.

— Чому? — спантеличено питає Барінов. — Є причина?

— Тиждень буде надто завантажений, — миттєво даю відповідь на поставлене запитання. — Не знаю, коли наступного разу знайду час.

Розумію, що Рома може скласти два плюс два і здогадатися, реакцією на що саме ці слова служать. Мені хочеться сподіватися, що все не настільки очевидно. Навіть сама собе намагаюся переконати, що причина криється зовсім в іншому.

— Але ж ми можемо, як у вихідні, зателефонувати ввечері, якщо ти так зайнята, — пропонує Барінов.

Серце ікає у грудях.

Наші розмови ночами відгукуються теплом.

— І розмовляти поки що не вийде, — починаю твердо й упевнено, але під кінець зменшую натиск, стискаючи долоні в кулаки і боляче впиваючись нігтями в шкіру. — Напевно.

— В чому причина? — хмуритися, і коли я знову намагаюся відвести погляд, торкається моєї щоки, змушуючи дивитися в очі.

Від подібного дотику мурашки, змішані з великим тремтінням, проходять по шкірі.Добре, що на мені толстовка з довгим рукавом і Рома не може побачити цю гусячу шкірку, якою вкрилися мої руки.

— Не висипаюся, а справ так багато, що треба бути бадьорою, — ледве не пошепки вимовляю, але намагаюся здаватися якомога переконливішою.

Барінов прибирає руку і відводить погляд, але в останню секунду встигаю прочитати у них усе. Він безперечно зрозумів, що зараз я нахабно брешу. Зрозумів і прийняв, що не хочу бачитися найближчими днями і, тим більше, телефонувати.

Питання лише в тому, чи він так само безпомилково вичислив причину?

Потрібно щось робити з власними реакціями і діями. Нехай, так сильно зачепили його слова, але ж я заявила точно те ж саме, і вважаю це нормальним. Чому він має брехати, дивлячись мені прямо в очі?
Ніхто з нас не закохається в іншого. Більш ніж очевидний факт.
Ми ті дві людини, полюси яких за жодних обставин не перетнуться. На Свєткіне щастя.