Читати книгу - "Тіні червоного місяця, Кулик Степан"

— Як?

«Вибач, але з цим тобі доведеться розібратися самому. Першу сутність... для простоти, назвемо їх демонічними... Вартовий повинен виявити та знищити самостійно. Саме так відбувається повна активація. Ні… я можу розповісти докладно і навіть бути присутнім при першому контакті, але тоді ти не отримаєш усіх необхідних навичок. А це тебе послабить і… у майбутньому може коштувати життя»

— Я зрозумів. Сам, значить сам. Як казав один піїт, досвід — син помилок важких. Проведу Ларису ввечері додому і подивлюся… Глядиш, і підвернеться щось… для дебюту.

Хотів ще якусь розумну фразу додати, відповідно моменту, але в цю мить знову подзвонили у двері. А потім ще й ногами затовкли.

— Трясця… Не житло самотнього вдівця, а натуральний прохідний двір, — пробурчав я. Вимкнув комп'ютер і пішов відкривати.

— Пожежа, чи що? — хмикнув, побачивши на порозі сусідське дівчисько.

— Ой! Дядьку Михайле! Швидше! Будь ласка! — вчепилася та у мій рукав. Очі шалені, обличчя мокре… від сліз, чи що?

— Та що трапилося? Сказати можеш?

— Допоможіть… Там у нас… Ой, скоріше… Мама довго не втримає!

— От же ж… — я насилу звільнив руку з її чіпких пальців. До речі, також мокрих. Та й взагалі, дівчисько все виглядає так, ніби його з відра облили. Одразу не помітив, а придивився — сукня, волосся — все мокре. — Дай хоч взутися. Не босяком же йти.

— Тільки скоріше! — Лідка, важко переводячи подих, притулилася до одвірка.

— Миттю, — я упхав ноги в мешта і, пам'ятаючи недавні проблеми, засунув ключі в кишеню штанів. — Ходімо. І давай, розповідай по дорозі, що там у вас сталося.

— Та це мама все... — Дівчина відхекалася і трохи заспокоїлася. Принаймні через сходинку не стрибала, хоч і поспішала. — Її вже тиждень ковбасило… Весь час чимось невдоволена ходила, надута. На рівному місці на крик зривалася. Щось не так — з ходу істерики закочувала… Я думала ПМС… сама божеволію в ці дні. Але ж не цілий тиждень, правда? Хоча, вам звідки знати... А сьогодні взагалі, як збожеволіла. Я їй про батьківські збори, а вона як шарахне кулаком по змішувачу... Блін! З коренем вирвала… Вода фонтаном. Всю кухню залило. Вона дірку пальцем заткнула, репетує: дзвони в ЖЕК… Я дзвоню, а вони кажуть: сантехнік на виклику. Буде лише за годину. І що, мамі цілу годину з пальцем у трубі стояти? Я й подумала про вас. Ви ж мужчина... А мужчина зобов'язаний у всій цій техніці розбиратися... Правда ж?

Чим більше тараторило дівчисько, тим більше заспокоювалася, а я вникав у подію. Отже, коли ми увійшли до їхньої квартири, я, загалом, уже уявляв розміри «катастрофи». І був готовий її побачити.

Невеликий потоп. У межах пари цебер, розлитих по підлозі. Швидше за все, навіть не протекло. Схоже, що сусідка швидко зреагувала і вчасно усунула течію.

У кухні, нахилившись над мийкою, стояла Світлана… не пам'ятаю, як по батькові. Та й до чого воно жінці лиш дрібку за тридцять? І, нетерпляче пританцьовуючи, тримала руку над тим місцем, де має бути змішувач. Сам сантехнічний виріб, який постраждав від надлишку емоцій, валявся поруч. Мама Ліди була, як то кажуть, мокра наскрізь… Схоже, основний удар стихії вона прийняла на себе. І тоненький халат, не тільки став напівпрозорим, але ще й обліпив господиню як друга шкіра, надаючи мені можливість роздивитися сусідку в усій красі. І подивитися, треба зауважити, таки було на що.

Взагалі-то я її бачу далеко не перший раз, все ж таки скільки років поруч живемо, але весь час зустрічав її у верхньому одязі. А ось так, практично а ля натюрель, тобто — у пляжному варіанті, ще й топлес — вперше. Але не довгі, стрункі ніжки, плавна лінія стегон, дуже апетитний, ще пружний задок, осина талія і гарно окреслені, важкі груди привернули мою увагу. Хоча, вони, звичайно ж, на неї повністю заслуговували. І, не з'явися в моєму житті Лариса, я б точно повз не пройшов.

Втім, не пройду і зараз. Тому що мокре волосся молодої жінки, немов жалобна хустка, покривав темний серпанок, вугільно-чорного кольору.

Якийсь час я розгублено дивився на нього, не відразу зрозумівши, що бачу насправді.

— Так ось ти який, північний олень… — пробурмотів тихо. Але Світлана мене почула і сіпнулася, намагаючись стягнути на грудях халат.

— Михайле Йосиповичу… не дивіться на мене… мені незручно… я… це, просто жах якийсь…

— Дядьку Михайле, ну ти чого? — смикнула мене за рукав Ліда. — Зроби ж щось.

— Ага, так… — прийшов я до тями. — Де у вас лічильник на воду?

— У туалеті ...

— Там? — вказав я на одну з дверей, за якою має бути або ванна кімната, або туалет.

— Так…

— Ок ...

Я хоч і не сантехнік, але, як правильно зауважила сусідка, мужчина. І повернути кран умію. Тож питання з водопостачанням вирішилося просто та швидко.

Хотів повідомити про це Світлану, але в останній момент утримався. Випадок надав мені шанс і не скористатися ним було безглуздо. А для цього потрібно було, щоб сусідка ще якийсь час залишалася зафіксованою.

Я ввійшов у кухню, підняв відламаний змішувач і з розумним виглядом підніс його до мийки.