Читати книгу - "Мій дім там де ти, Лілія Стольжицька"

-Я хотіла б з Вами поговорити. -присівши поряд, промовила я. -Але спочатку, дозвольте мені допомогти Вам і залікувати Ваші рани.

-Навіщо? Все рівно мені вже не жити. Ти краще рятуй своє життя!

-Але все ж таки. -я взяла його за руку, оглянула. В нього перелом, зі зміщенням. -Зараз буде дуже боляче, потерпіть будь ласка. Вирівняла кістку і почала лікувати її магією. Через пару хвилин, на чоловікові не залишилося жодної рани.

-Ось так краще. А тепер розкажіть, чому Ви це зробили? Ви ж не такий!

-А Ви звідки знаєте який я?

-Відчуваю. Розкажіть мені. Можливо я допоможу.

-Я мені не потрібна допомога. Я тільки про одне шкодую, що промазав. Що не вбив його. Що помру і не побачу смерті короля. -сказав він і відвернув обличчя.

-Але чому Ви хочете його смерті? 
-Ви думаєте, я буду з Вами тут відвертим, все розповім, може ще сльозу пущу?

-Ви врятували мене! Дозвольте відплатити тією ж монетою. -він мовчав. Так і сидів, відвернувшись від мене. Не витримавши, я встала і рушила до дверей, хотіла постукати, як Онуфрій все ж таки заговорив:

-Її звали Фейзі. Їй було всього сімнадцять. Мати її померла, коли народжувала. Вона була смілива, допитлива та завжди посміхалася. Це був мій промінчик сонця. - він замовк. Видно було, як важко даються йому ці слова. Помовчавши пару хвилин, він продовжив.

-Одного разу на перемовини приїхав Людомир зі своєю делегацією. А вона -закохалася. Прийшла ввечері до мене і сказала «Тато, я кохаю. З першого погляду закохалася і дихати тепер без нього не можу. Вибач, але я переходжу на іншу сторону. Сподіваюся, ти мене зрозумієш і пробачиш.». А що я міг зробити? Як не відмовляв, вона ні в яку. Зібрала речі і пішла. Залишивши мене на самоті. Я не знав що робити. Куди бігти. -знову тиша. Я побачила скупу чоловічу сльозу. Тепер я зрозуміла, що він служив королю Міралдеї. Я мовчала, щоб не злякати, щоб він продовжив розповідь. -А через два місяці. Король Людомир. Прислав. Голову моє дівчинки. Мого янголятка. Навіть тоді на її обличчі не було страху, а усмішка уквітчувала її личко. Я не міг вчинити інакше, розумієш?  Я мусив поквитатися! -він глянув на мене очима повними скурботи, відчаю та болю. Я мала щось сказати, та всі слова застрягли в горлі. Розвернувшись я постукала в двері. Коли мені відчинили, я ще раз подивилася на Онуфрія і вийшла. Закривши за собою важкі двері, я повільно спливла по них на підлогу. З силою зафутболила смолоскип. Обняла руками коліна і заплакала . Дала волю емоціям. 
Як він міг? Це ж всього навсього дитя. Закохане в нього дитя. Він монстр! Він заслуговує на те, що з ним сталося! Так вчиняти мерзенно!

Я схопилася на ноги і кинулася до виходу. Я йшла до кімнати короля з однією метою: заберу свою лікарську сумку і лікування закінчено. Я не рятуватиму вбивць дітей!  Влетівши в кімнату, відчинивши двері сильніше ніж я думала, я кинулася до сумки.

-Щось сталося? -запитав мене начальник варти.

-З чого Ви взяли? Все прекрасно. Просто лікування закінчилося! Я більше нічим не можу допомогти!

-А все ж таки? Я ельф і бачу, що з Вами щось сталося, можливо поділитесь?

-От скажіть, Ви начальник охорони…

-Мене звати Орхан.

-Орхан, Ви ж завжди були поруч з королем?

-Так!

-І все знаєте?

-Так!

-Тоді Ви повинні знати історію про Фейзі! Розкажіть мені! Тільки правду.

Сказати що він побілів, це нічого не сказати. Він опустив голову та закачав нею. Потім запитав:

-Хто Вам про неї розповів?

-Її батько.

-Хто?

-Не важливо! Я слухаю.

-Давайте присядемо, це довга історія -і показав на крісла біля каміну.