Читати книгу - "Відродження-2, Кулик Степан"

Знову сходова клітка, сходи. І жодних варіантів, на зразок бічних дверей. Тільки вперед. У сенсі вниз.

Іду… Досвід підказував, що на цьому рівні нас чекатиме щось серйозніше за малих охоронців, тож вирішив не привертати уваги світлом. Ліхтарики вимкнули. Я надів ПНО, а дівчата просто тримаються позаду.

Перший противник потрапив у поле зору практично одразу. Щойно зійшли зі сходів на рівний майданчик. Все той же бойовий триніг. Я добре бачив його через прилад нічного бачення, а він мене ще не засік. Ну і нехай залишається у невідомості.

— Пшшш…

БР/С-21 здригнувся, ніби по ньому молотом стукнули, заблимав усіма габаритами, а потім, зламавшись у зчленуваннях опорних маніпуляторів, брякнувся на підлогу. Наче на коліна встав. І жодна турель при цьому навіть не сіпнулася. Плазма випалила центр управління раніше, ніж сигнал про напад дійшов до нього. Якось навіть не цікаво. Стільки бійців Касперського полягло у спробі зачистити бункер, а я тут, як у власній кімнаті, гуляю.

А з іншого боку, це ж добре. Мені що, пригод не вистачає? Гроші сиплються, досвід капає, дівчата прокачуються... що ще треба? Виконуй контракт, отримуй нагороду. Головне, не заривайся. Не забувай, що це данж! А значить, наприкінці сидітиме якийсь особливо шкодоробний кракозябр, який обов’язково спробує зробити мені «бо-бо».

Двадцять метрів обережного підкрадання, і я поряд із поваленим роботом.

«Отримано нагороду. 600/3 пунктів досвіду. 4 золоті кредити»

І все? Жодних патронів, спорядження? От жаднюги… Добре хоч досвід з урахуванням коефіцієнта за перше проходження збільшено.

Робот займав позицію на перехресті. Точніше — розгалуженні. Тут тунель упирався у стіну і далі поділявся на два проходи. Обидва — закриті масивними клінкетами. На тому, що ліворуч намальований знак радіаційної небезпеки, на тому, що справа звичайний «Веселий Роджер». У сенсі ліворуч підеш — від радіації загнеш. Праворуч — просто помреш.

В радіацію лізти не хотілося, тим більше, що захисний костюм у мене все ще не був у комплекті. До речі, треба глянути, що в мене там. Освіжити в пам'яті. Відкриваю інвентар.

Так… Рукавички від гермокостюму. Захист від радіації 60%. Шолом гермокостюму. Захист від радіації 60%. М-так. Замало. Бракує як мінімум самого костюма та чобіт. Значить, поки є вибір, потикатися ліворуч не поспішатиму.

Двері праворуч… Потужний лист товстої сталі. Якщо різати бластером, багато зарядів піде. Якщо не спробувати випалити сам замок. Всадити пару імпульсів прямо в шпару… Гм… Замок… шпара… Тю! Ні, думка, звісно, дурна. Але не просто так ключ називається «всюдихід». Дістаю з інвентарю той самий ключ, через який довелося вбити Сидора, і вкладаю його в щілину на дверях.

Тиша, а потім голосне, як постріл клацання. Спрацювало! Який же я все-таки розумний.

«Характеристика Інтелект і Спостережливість підвищено на +1», — погодилася система.

Хапаюся за двері обома руками, упираюся ногами і, сопучи від зусиль, тягну важку стулку на себе. «Ох і важка це робота: із болота тягнути бегемота!», — крутиться в голові вичитаний у дитинстві рядок. Відкривання дверей автоматично увімкнуло аварійне освітлення, тож ПНО довелося відключити. Занадто сильно блікує, за наявності інших джерел світла.

Останнє зусилля, щілина стає досить широкою, щоб увійти. Поріг зависокий. Дивлюсь під ноги, щоб не спіткнутися. А коли піднімаю очі, бачу за півметра від обличчя дуло. Калібр такий, що в ньому, як у носі, можна вказівним пальцем колупатися.

— Заборонена зона! Стороннім вхід заборонений! Назвіть пароль! — голос абсолютно неживий і настільки машинний, що, здавалося, поклацує усіма приголосними, пролунав звідкись зверху. Мабуть, динамік у стіні над дверима.

— Земля та воля! — вимовив я перше, що спало на думку. Чому привітання Опору? Не знаю. Не до роздумів, коли тобі у чоло спрямована напівавтоматична авіаційна гармата.

— Перемога чи смерть… — наче розчарований, що я вгадав, після хвилинної запинки відповів голос. І хоч дуло після цього трохи змістилося убік, голос не вгамувався:

— Назвіть код доступу!

З цим складніше, але мені потрібно ще кілька секунд. Бластер уже в руці, залишилося тільки навести його на ціль раніше, ніж робот вистрелить у мене.

— Півста шість, три нулі, шістсот тридцять вісім дріб сімнадцять, решітка...

Керуючий захистом Іскін не зможе відреагувати, доки не звірить назване число зі списком. А це та сама фора в часі, яка мені потрібна.

— Помилка! — резюмує голос. — Код не вірний. Ви маєте десять секунд, щоб залишити заборонену зону. У разі непокори буде відкрито вогонь на ураження. Десять... дев'ять...

Разом із зворотним відліком у рух прийшла й зброя «Бориса». Дуло почало повільно повертатись у мій бік, але було пізно: я вже тримав його на прицілі.

— Пшшш…

Робот завмирає, не довівши дуло гармати всього якихось пару сантиметрів. Але вистрілити все ж таки встигає. Гуркіт пострілу лунає майже впритул, снаряд обдає обличчя гарячим повітрям, за спиною удар, вибух… Свист бетону, що розлітається на крихти. Зойк Олени, мабуть, зачепило. А потім по вухах б'є рев сигналізації, світло починає мерехтіти червоним, а броньовані двері за спиною, з тихим шипінням встають на місце, відрізаючи нас від виходу.