Читати книгу - "Королівство жахів"

того, як її батько помер, бо, звичайно ж, її батько, мабуть, застрелив би тих білочок — але вони були домашніми тваринками не її, а її дядька. Він не дозволив би їй гратися з ними, бо вони кусалися, і його пальці були закривавлені й покриті подряпинами, хоч вони й любили його, вибігали йому на плече й смикали його вушні раковини своїми маленькими кігтиками.

Колобус легенько хитав головою з боку в бік, витягуючи шию, і вона пригадала, як співав Стіві Вандер[10] і злякалася майже до реготу. Її губи розтяглися в усмішці, перш ніж вона змогла їх зупинити, і їй довелося докласти чималих зусиль, щоб привести м’язи своєї щоки до того стану, в якому вона хотіла, щоб вони перебували.

Вона замислилася, чи це колобус витяг свого мертвого товариша сюди в прохід. Чи мають ці мавпи ритуал поховання? Чи вони сумують, коли хтось із них помирає? Чи, може, мертвий колобус протягом короткого часу жив після того, як його підстрелили, й хотів утекти звідси, а другий, непоранений колобус, побіг за ним, зрештою, чому всі мавпи не кинулися врозтіч й не розбіглися хтозна-куди, коли ляснули навколо них перші постріли — чому цей і досі тут? Чи натрапив він на зачинені двері й зрештою повернувся сюди, чи був тут весь час, охороняючи тіло мертвого товариша?

Вона й мавпа завмерли на місці, відмовляючись визнати присутність одне одного. Мавпа зневажливо погладжувала одним пальцем свою білу борідку, але не підіймала голови.

Різниця відбивалася ніби у дзеркалі. Собака або кіт — тварина одомашнена — поводиться цілком по-іншому. Дика тварина перед вами, не домашній улюбленець, а реальна тварина — це всі імпульси, зібрані в одному. Вам вона здається лагідною й приязною, й, можливо, це так, але вона також поранить вас до крові без ніякого жалю. Покусає вам пальці й мочку вуха. Ви не можете передбачити поведінки дикої тварини.

Вона не могла стояти тут нерухомо без кінця. Могла обернутися й піти іншою дорогою, але в неї забере набагато більше часу обхідний шлях крізь оселю орангутангів, велетенських видр та кількох інших тварин, чиї назви вона забула. Їй доведеться повернутися назад через освітлену дощану платформу, тому вона б хотіла піти прямо.

— Мамо? — озвався Лінкольн, ще вткнувшись головою в її тіло.

— Чого тобі, синку?

— Що тут робить ота мавпа?

— Просто думає, так мені здається.

— А хіба мавпи думають? — запитав він, і вона подумала, так, для них було б добре, якби вони рушили звідси, бо така зміна оточення — дикі тварини десь поховалися й думають — зробила б його не таким неврівноваженим.

— Авжеж, думають, — відповіла вона.

— І кусаються?

Це більш слушне запитання, визнала вона.

— Не думаю. Принаймні, якщо ти їх не злякаєш.

— Як ото джмелі?

— Десь так.

Поки вона говорила, колобус підняв свою руку над головою, і той рух такий був раптовий для неї, що вона відхилилася назад. Мавпа розкрила рот, позіхаючи, її зуби були довгі й по-вампірському гострі. Але вона вкусила тільки свою шерсть.

Джоан вирішила рухатися повільно й безперервно, не загрозливо. Але спершу вона подивилася на уламки скла на підлозі в себе під ногами, нахилилася й обережно обхопила пальцями найбільший з них, майже досконалий трикутник. Вона вколола долоню, і знала, що порізала об нього руку, але підвелася на ноги, стуливши стегна, й міцніше стиснула в руці уламок скла. Їй сподобалося, що він гострий.

Вона подивилася на мавпу та на її стулений рот, повний зубів. Одного разу, коли вони дивилися в новинах якусь жахливу історію, її дядько сказав, що якби він наступав на грабіжника, який наставив рушницю на когось, кого він любив — і якби й він тримав рушницю у своїй руці, він не певен, що примусив би себе натиснути на гачок. Він не міг вирішити, чи це зробило б його поганою людиною, якби він не зміг перешкодити комусь скривдити свого друга, бо не міг би змиритися з думкою, що для цього треба вбити іншу людину.

Якби хтось намагався вдарити Лінкольна, вона виплеснула б його мозок на бетон.

Якщо ця мавпа накинеться на них, вона виколе їй очі. Вона переріже їй горлянку.

Вона звернула праворуч, проходячи впритул до вольєра саймірі — білячих мавп. Вона не відривала очей від колобуса, і в якусь мить мавпа майже подивилася на неї, цей оберт її голови показав Джоан, що мавпа знала про її пересування, але вона жодного разу не затримала на ній погляду. Вона посувалася вперед, притискаючись до протилежної стіни — її долоня була волога від крові — і зрештою обидва колобуси опинилися в неї за спиною. Джоан подивилася назад і переконалася, що жива мавпа досі сидить там, де вона й сиділа, тулячи свою шерсть до шерсті мертвої.

Стежка повернула. Джоан проминула гібонів і тамаринів і побачила на підлозі мокру пляму, темну, наче від розлитої соди, а попереду неї були лемури. Усі подальші скляні вікна були неушкоджені. Оселі звірів попереду темніли, хоч над кожною були тьмяні круглі плями світла, схожі на місяць.

Вона підійшла до дверей виходу швидше, ніж сподівалася, стала скраю й доклала всіх зусиль, аби роздивитися, що там назовні. Відгороджені ділянки для ігор павукоподібних мавп займали чималий простір по обидва боки дверей, тож вона могла бачити лише вузький тунель хідника і неба, а потім ледве видимий краєчок майданчика для гри й дві порожні зелені лавки.

Вона нахилилася й поклала на підлогу свій гострий трикутник скла. Вона не хотіла порізатися більше, аніж вона вже порізалася, і скло не допоможе їй проти двох чоловіків з рушницями.

— Ми вже біля автомата їжі? — запитав Лінкольн.

— Майже, — відповіла вона і штовхнула двері.

Зовнішнє повітря було холоднішим, аніж вона його пам’ятала ще кілька хвилин тому. Але їй подобався його дотик до її шкіри. Вона віддавала перевагу відкритості, відсутності стін, хоч недавно вона й думала зовсім інакше. Та коли вона подивилася на небо — де котилися хмари, білі й тонкі, наче розмотані клубки бавовни — його височина й широчінь примусили її груди дихати зовсім легко.

Двері зачинилися, мало не прищемивши їй стегно, але вона не поспішала рухатися далі, бо коли вона ступить крок уперед, вони опиняться на освітленому місці — ще одному клятому освітленому місці — але вона підняла Лінкольна вище на своєму стегні й стартувала спринтом, щоб вибігти зі світла. Коли клітки з павучими мавпами опинилися позад них, стишила біг, бо