Читати книгу - "Антон Великий"

Арнольд виймає з блискучого гаманця банкноту за банкнотою.

— Ось тут 1200 крон, — трохи невдоволено буркає він. — Сподіваюся, їй стане соромно брати у вас ці гроші. Грошей їй не бракує!

Арнольд простягає мені папірці.

Але я їх не беру. Хитаю головою. Мені перехоплює горло. Бо маю сказати старому те, чим сушу собі голову відучора. І це нелегка справа.

— Я не можу взяти від вас гроші. Я розбив вашу статую, ту, що стояла в гостьовій кімнаті. Потім намагався її склеїти докупи, щоб ви нічого не помітили.

Я не підводжу очей від підлоги.

— Що, вибач?

Нарешті я наважуюся глянути на Арнольда. Він буквально застиг. З грошима в руці й дивним полиском в очах.

Ну все, мені капець, думаю я. Тепер я стану рабом-боржником на все своє життя. І закінчу свої дні, можливо, злочинцем. Можу закластися, що статуя несамовито дорога. Коштує не один мільйон.

Раптом Арнольд починає голосно сміятися.

— Старий непотріб! — булькає він сміхом і ляскає себе по литці. — Знаєш, Антоне, чому вона стояла в гостьовій кімнаті? Бо я хотів віддати те одоробло на блошиний базар. Радий, що нарешті її позбувся!

І майже силоміць втискає банкноти мені в долоню.

Непотріб? Блошиний базар? Я довго хапаю ротом повітря.

— Д-д-дякую, — затинаюсь я і довго, надто довго трясу руку старому.

А тоді до мене дуже поволі доходить: я, Антон Альбертсен, вільний! Почуття ще приємніше, ніж від новини про покійну тітку з мільйонним спадком.

— Та не сподівайтеся, що ми з вами квити, — пересміявшись, каже Арнольд.

Ой-ой, що ж іще? Ми з Уле нервово переглядаємося.

— Вам ще належить платня за роботу.

Платня? Цього разу Уле ніяк не вдається стулити роззявлений рот.

Арнольд виймає з гаманця чотири новесенькі п’ятсоткронові банкноти, а ми обоє вражено витріщаємося на нього.

— Як на мене, ви чудово вмієте доглядати старих кнурів, — підморгує Арнольд.

І Сіґне сміється зі свого фотеля.

— Ой, ні, це забагато… — пищу я, але Арнольд рішуче хитає головою.

— Ви прекрасні діти. Тож і далі продовжуйте мислити масштабно. Лише одне пообіцяйте мені…

Ми чекаємо, доки Арнольд переведе подих.

— Ніколи не намагайтеся усе на світі переводити в гроші…

Ага, дуже характерно для старих людей розкидатися незрозумілими висловами — коли треба й не треба. Бабуся, наприклад, завжди говорить про синицю в небі, а журавля — в жмені. Чи навпаки…

Але саме цей мудрий вислів я, здається, розумію. Я навіть зазнав його на власному досвіді.

Бо якийсь час я переводив у гроші людей і людські стосунки. Вважаючи, скажімо, що Віктор сам собі винен, що бідний. Тоді наче думав не я, а гроші замість мене.

— ОК, — кажу я. — Обіцяємо!

Я скоренько підраховую подумки наш заробіток. Ура, цього вистачить на мандрівку для Ейвінна!

NICE BOYS

— У нас ДОСТАТНЬО грошей! — майже репетую я в телефон Кароліні, коли ми виходимо надвір. — У мене з’явилася ідея!

І тоді обертаюся до Уле.

— Але спершу купимо собі чіпсів!

Коли ми підходимо до крамниці з повними кишенями грошей, відчуття таке, як тоді, коли вперше після зими вдягаєш кросівки. Ноги ніби вдвічі легші стають. І байдуже, що безперервно дощить.

Я ледь не підстрибую, думаю лише про гроші в кишені й легкість у ногах, аж раптом помічаю, як хтось мені махає звіддаля.

Віктор! Стоїть перед дверима крамниці з журналами в целофанових обгортках. Мокне під рясною мжичкою і махає мені вільною рукою.

Цього разу я не відвертаюся. Не вдаю, ніби його не бачу.

Але не приховую здивування. Як? Віктор не поїхав у Румунію?

— You gave me jewel! — кричить він, ми навіть не встигаємо нічого сказати. — Too expensive, much, much!

Про що це він? Щось про прикрасу, про щось дороге і забагато? Ми з Уле нерішуче переглядаємося.

Та коли Віктор виймає з кишені браслет з перлів і тицяє мені в долоню, я здогадуюся, що він має на увазі. І я відчуваю, як мною лихоманить від нестримної радості.

Віктор зрозумів, що перли справжні. Що ми цього не знали, віддаючи йому браслет.

Він трохи труситься від холоду, але всміхається.

— I have children too. I know children do mistakes sometimes.

Я довго не зводжу з нього очей. Так, Віктор теж має дітей, малюків, за якими тужить. І все ж він не продав браслет і не поїхав до них з грошима. Він чекає, щоб повернути нам прикрасу.

О, як мені соромно за всі свої думки про Віктора. За те, як мене дратувало оте його махання нам руками під крамницею. Насправді ж він просто дуже порядний! У мільйон разів порядніший за Івонну — це ясно, мов день!

— Дуже дякую, — затинаюсь я, навіть обіймаю Віктора.

Я заворожено дивлюся на браслет, а Уле теж дуже дякує.

— You are nice boys, — киває Віктор, усміхаючись. — I hope my sons will be like you.

Заходячи до крамниці, я почуваюся трохи збентежено. Я перебуваю у такому дивовижному стані, що зовсім не гублюся, зустрівшись з німцями, які купують дешеві скони. Я їм усміхаюся.

Ми з Уле купуємо чіпси й лимонад. А тоді телефонуємо Кароліні.

Усе владналося.

— Surprise!

Ейвінн з розгубленим виразом обличчя стоїть у дверях свого помешкання — наш сюрприз спрацював! З-поза спини Ейвінна визирає його мама.

Тепер слово Кароліні. Як головна менеджерка, промовляє вона недовго.

— Ми зібрали достатньо грошей. Тобі вистачить на шкільну мандрівку, — коротко каже вона.

Кароліна виймає з пожмаканого конверта велику пачку банкнот.

Збоку скидається на те, ніби ми пограбували інкасаторське авто. Але так часто буває, коли маєш клієнтів похилого віку — вони здебільшого розраховуються готівкою.

Ейвінн ошелешено витріщається на Кароліну, яка махає грошима перед його носом.

— Це все мені? — вражено питає він.

— Так, — усміхається Кароліна. — Можемо це назвати бонусом від нашої фірми.

Ейвінн ще якийсь час не може отямитися, а потім починає сміятися. Тягнеться за грошима, тре їх у пальцях і каже: «My precious», — як у фільмі «Володар перснів». Приколюється, звісно.

Але за спиною Ейвінна стоїть його мама. І вона не сміється. Великі сльозини поволі скочуються по щоках. Жінка часто кліпає повіками, щоб стримати плач, але сльози котяться та й котяться. Зрештою, вона не витримує, голосно хлипає, не соромлячись нас.

— Мамо… Чуєш, мамо, не засмучуйся…

Але це нітрохи не допомагає. Ейвіннова мама стоїть у дверях, шморгає носом і хлипає, а ми розгублено переглядаємося.

Зовсім не так ми уявляли собі урочисте вручення подарунка.

— Я не засмучуюся, зайчику… Це від щастя, — каже Ейвіннова мама крізь плач.

Ми й далі розгублено ховаємо очі. Хтозна, як треба поводитися, коли дорослі плачуть. Навіть від щастя. Ми несміло всміхаємося, коли жінка тричі голосно сякається в паперову серветку.

Ейвінн стурбовано дивиться на маму.

— Може, лимонад допоможе? — озивається Уле.

Мама Ейвінна раптом усміхається.

— Лимонад неодмінно допоможе, — сміється вона. — Заходьте до хати!

То було одне з найгарніших свят у моєму житті. І я не жартую! Хоч їмо ми звичайні картопляні чіпси й запиваємо їх лимонадом — настрій надзвичайний. Ніби кожнісінький розказаний жарт набуває особливого сенсу саме сьогодні.

Ми регочемо й балакаємо про шкільну мандрівку і про Каролінину нестерпну сестричку. Та найсмішніше нам, коли Нільс розповідає, як одна стара