Читати книгу - "Перші п'ятнадцять життів Гаррі Оґаста"

змінюєш його. Отже, ми знову повертаємося до нашого мандрівника в часі, який вийшов зі своєї машини й побачив минуле. Побачивши майбутнє ти або діятимеш інакше, або ж майбутнє буде повністю змінене тієї ж миті, коли ти про нього дізнався, змінене самим фактом, що його спостерігали, і ми знову повертаємося до парадокса, до всесвіту, який не може існувати, і навіть якщо цього замало, ми маємо спитати себе: як буде використане це знання? Що робитимуть люди, коли зможуть бачити як боги, і що…

Я відставив свій келих з віскі. Вінсент досі стояв посеред кімнати майже спиною до мене, опустивши руки; стояв струнко й напружено.

— Крім того, — тихо сказав я, — навіть якщо ми не перейматимемось тим, що люди отримають божественну могутність, я маю ще одне зауваження: про сильні ядерні сили, які ти згадував, науковці заговорять лише через тридцять років.

Мовчання.

Я підвівся зі свого крісла, наляканий нерухомістю Вінсента, напруженістю м'язів на його спині та плечах.

— Кварки, — сказав я.

Жодної реакції.

— Бозон Гіґза, чорна матерія, «Аполлон-11»!

Нічого.

— Вінсенте, — лагідно зітхнув я й простягнув руку до його плеча, — я хочу допомогти.

Він сіпнувся від мого дотику, і потік адреналіну, напевно, відчули ми обоє. Потім він наче трохи розслабився, опустив голову й розсіяно посміхнувся підлозі, кивнувши якийсь своїй думці.

— Я мав підозри, — зрештою сказав він, — але сподівався, що це не правда, — він різко розвернувся й подивився мені в очі. — То ти один з них? — запитав він. — Ти з Клубу Хронос?

— Ти знаєш про Клуб Хронос?

— Так, я знаю про нього.

— То чому ти не…

— А ти? Боже мій, просто дай відповідь, Гаррі!

— Я його член, — я почав затинатися. — Т-так, звісно, але це не…

Він ударив мене.

Думаю, мій подив був сильніший за мій біль. Я хоч і стикався раніше і з болем, і з насиллям, але в цьому житті моє існування було таким комфортним, що я майже забув про них. Якби я хоч трохи був готовий, я залишився би стояти, але від несподіванки упав спиною на купу книг. Я відчував у роті смак крові, а один з моїх зубів почав хитатися від дотику язика, хоча раніше ніколи не хитався. Подивившись на Вінсента, я побачив на його обличчі холод, змішаний — якщо мені не ввижалося — з дещицею жалю.

Потім він знову різко розвернувся, і цього разу я не встиг навіть здивуватися.

Розділ 29

— Шкода, що питати про це доводиться саме мені, — сказала вона. — Але якщо світ добігає кінця, то як ми можемо цьому завадити?

Дванадцяте життя.

Коли мені виповнилося шість років, я написав листа лондонській філії Клубу Хронос з проханням надати достатню суму грошей для переїзду до Лондона й стандартну рекомендацію Клубу, з якою мене запросять до престижної школи. Гроші за моїм проханням залишили в схованці, в селі Гокслі, де багато життів тому я під світлом місяця тікав від Фірсона.

Я написав Патрикові та Гаррієт, яка помирала, листа, в якому бажав їм найкращого і дякував за витрачений на мене час. А потім поїхав. У Гокслі я взяв заховані під горіхом у бляшаній коробці гроші, яких було достатньо на проїзд до Лондона. Проходячи повз мене вулицею, пекар усміхнувся мені, і я всім нутром відчув Фірсона, у вухах лунали його кроки, й мені довелося спертися на стіну, дивуючись тому, що моє тіло відмовлялося забути те, що розум давно залишив позаду.

До Ньюкасла я доїхав на возі, а коли на вокзалі кондуктор спитав, хто мене супроводжує, я показав йому листа, яким мене запрошували до школи, і сказав, що в Лондоні на мене чекає тітка.

Роль моєї тітки в цьому житті виконувала Черіті Гезелмер.

— То ось ти де! — радісно гукнула вона, коли кондуктор обережно виводив мене з вагона. — Гаррі, негайно йди сюди!

* * *

Існує багато способів, якими дитину можна забрати в її лінійних батьків. Досить часто вживається згадана мною схованка, в яку кладуть достатню кількість грошей і потрібні документи. Завдяки цьому калачакра отримує все необхідне, щоб самостійно дістатися до найближчого Клубу Хронос, не розкриваючи про себе такої небезпечної інформації, як точне місце, де його або її виростили. Втім, все ж таки це трохи демаскує, бо звужує коло розшуку. Більш поширеним способом є розміщати схованку в такому місці, про яке отримувач знає, що батьки з великою ймовірністю повезуть його туди в дитинстві; таким чином необхідне отримується з більшою анонімністю. Єдиною небезпекою такого способу є мала ймовірність, що сім'я діятиме не так, як очікується.

Якщо ж особа не переймається анонімністю — а навіщо вона найбільш дружним та невинним з нас? — то використовується пряме втручання, і ніхто не вмів робити це так вправно, як Черіті Гезелмер. Маючи аристократичний ніс, голос оперної співачки та колекцію жорстких чорних корсетів, які вона не змінювала від життя до життя, вона для всіх батьків була втіленням злої директорки, і самого лише її погляду поверх напівкруглих скелець окулярів на ланцюжку було достатньо, щоби прості смертні починали тремтіти. Удаючись до улещувань, погроз, тероризування, переслідування, а іноді й просто до викрадення, вона звільняла дітей-калачакр від їхніх батьків заради спокійнішого життя своїх підопічних і висловлювала надію, що згодом хтось інший аналогічним чином дбатиме про майбутніх членів нашого Клубу.

Але її світогляд, попри все це, був досить патріархальним.

* * *

— Дуже приємно, що вони звернулися по нашу допомогу, — вигукнула вона, — але яку саме?

Дванадцяте життя.

Зібрання членів Клубу Хронос рідко можна побачити. Люди постійно приходять і уходять, але повні місцеві збори, на які було запрошено прикрашеними золотом картками з написом «порядок денний — кінець світу», траплялися рідко. Я був наймолодшим — шість років. Найстаршим був Вілбур Мон — вісімдесят два. Дитиною Вілбур зустрічався з Герцогом Веллінгтонським, а коли був молодим чоловіком, то перетинався в Лондоні з тими, хто воював за або проти французької революції. Тепер він мав стати нашим наступним посильним, бо незабаром мав померти й мав нагоду передати послання в 1844 рік: світ добігає кінця, і ми не знаємо причину. То що ж ми мали робити з цього приводу?

— Нічого! — заявив Філіп Гоппер, син девонширського фермера, чий смак до пригод змусив його шість разів померти в Другій світовій війні, двічі — в Корейській і один раз — у В'єтнамі, як старий воєнний кореспондент, якого не брали в жодну армію. — Факторів