Читати книгу - "Історик"

Він підвів голову й звичайно, по-доброму, посміхнувся до мене, але його посмішка була дивною на його утомленому обличчі, і тоді водночас я помітив дві речі, після чого я весь похолов.

По-перше, я ніколи не говорив йому про те, що пишу історію про середньовічну Європу, я тільки сказав йому, що хотів дістати інформацію про мій томик, аби вона допомогла мені завершити роботу над бібліографічними матеріалами про життя Влада Проколюючого, відомого за легендою як Дракула. Ховард Мартін дотримувався точності у своїй справі, як і я у своїх дослідженнях, він ніколи б неусвідомлено не припустився б такої помилки. Раніше його пам’ять вражала мене практично фотографічною точністю й здатністю запам’ятовувати деталі — ці якості я завжди цінував в інших людях.

І друге, що я помітив: можливо, внаслідок хвороби, на яку він слабував (мені його було шкода, бідолаху), його губи були ніби прогнилими й млявими, а коли він посміхався, верхні різці оголювались і видавалися вперед, через що все його обличчя набувало неприємного виразу. Я дуже добре пам’ятав того чиновника в Стамбулі, хоч із шиєю Ховарда Мартіна все було гаразд, наскільки я міг бачити. Я приборкав тремтіння у своєму тілі й узяв книгу та записи з його рук, як раптом він знову заговорив:

— Ця карта, до речі, дуже цікава.

— Карта? — я завмер. Тільки одна відома мені карта (точніше три, зі збільшуваним масштабом) певним чином стосувалась моїх намірів, і я був упевнений у тому, що ніколи не згадував про неї при цьому чоловікові.

— Ви самі її намалювали? Вона не стара, але я б не назвав вас художником. Хоча, звичайно ж, не назвав би і жахливим митцем, — вибачте, що я так говорю.

Я уважно дивився на нього, не в змозі зрозуміти його слова й побоюючись видати себе, запитавши, що він має на увазі. Може, я залишив один зі своїх малюнків у книзі? Якщо так, тоді я поводжуся нерозумно. Але я був упевнений у тому, що ретельно перевірив книгу, перш ніж передав йому, і подивився, чи не випадають сторінки.

— Я вклав її назад у книгу, вона там, — заспокійливо сказав він. — А тепер, професоре Россі, я можу провести вас у наш розрахунковий відділ або, якщо бажаєте, вам можуть надіслати чек додому. — Він відчинив двері й знову посміхнувся своєю професійною гримасою. Я ледве стримував себе, щоб не почати перегортати книгу в пошуках карти у напівтемному коридорі. Мені спало на думку, що, мабуть, я надумав собі цю незвичайну посмішку Мартіна, а може, і його хворобу. У нього була нормальна шкіра, тільки злегка обвисла внаслідок десятиліть роботи серед сторінок минулого, і нічого більше. Він стояв біля дверей, простягнувши руку і доброзичливо прощаючись, як заведено у Вашингтоні.

Я потис її, промурмотівши, що хотів би, аби рахунок надіслали на мою університетську адресу.

Обачно відійшовши якнайдалі від його дверей, я пройшов коридором і пішов геть від великого червоного замку, де розміщалися лабораторії й кімнати його колег. Пройшовши алеєю на свіжому повітрі, потім по зеленій травичці до лави, я сів, намагаючись одночасно й виглядати, й почувати себе спокійно.

Книга розкрилася в моїх руках зі зловісною неминучістю, і я марно шукав окремий аркуш, що міг би мене здивувати. Тільки перегортаючи назад сторінки, я знайшов його: дуже тонкими лініями на копіювальному папері була накреслена карта, ніби в когось перед очима лежала моя третя і найдетальніша з усіх моїх секретних карт, і цей хтось просто копіював ці загадкові лінії для мене. Назви місць на слов’янському діалекті були такими самими, як і на моїй карті: село Свинокрадів, долина Восьми Дубів. На цій карті було лише одне невідоме мені місце — унизу, під позначенням Проклятої могили були якісь акуратні латинські букви, написані таким самим чорнилом, як й інші написи. Ці букви ніби аркою обгороджували місцезнаходження могили, наче вони абсолютно збігалися із цим місцем, були одним цілим. Я склав ці букви в слова й прочитав: «БАРТОЛОМЕО РОССІ».

Читачу, ти можеш назвати мене боягузом, якщо хочеш, але з тієї миті я покинув свої спроби розгадати цю таємницю. Я — молодий професор, живу в Кембриджі, штат Массачусетс, де читаю лекції, обідаю з новими друзями і щотижня пишу листи додому моїм старим батькам. Я не ношу часнику і не хрещуся, коли чую кроки в холі. У мене є кращий захист — я перестав порпатися в цих жахливих закутках історії. Хтось був задоволений тим, що я заспокоївся, тому що більше мене не турбували ніякі трагедії.

Після всього цього що б ти вибрав: здоровий глузд, колишнє життя чи цілковиту непевність, — що б ти вибрав як життєвий шлях для вченого? Хеджес, я знаю, не вимагав би від мене того, щоб я з головою кидався в пітьму. Але все-таки, якщо ти прочитав цей лист до кінця, значить, лихо вже опустилося й на тебе. Ти теж мусиш вибрати. Я дав тобі всі знання, якими володів, усе до останнього дріб’язку, про те, у чому полягає весь цей жах. Знаючи мою історію, чи можеш ти відмовитись від того, щоб бути моїм послідовником?

Щиро ваш у горі, Бартоломео Россі

Тіні дерев видовжилися й набули кривих форм, батько копнув ногою каштановий плід, що лежав під його дорогими туфлями. У мене раптом з’явилося таке відчуття, що коли б він був жорстокішою людиною, то, напевно, плюнув би на землю тієї миті, аби позбутися огидного присмаку. Натомість він, здавалося, ковтнув і змусив себе посміхнутися.

— Боже! Про що це ми говоримо! Які ми похмурі сьогодні ввечері!

Він намагався посміхнутися й водночас дивився на мене стурбовано, ніби якась тінь має зійти на мене, саме на мене, і забрати, навіть не спитавши.

Я відірвала свої холодні пальці від краю лави й теж спробувала знову пом’якшити своє серце. Коли це потрібно було для цього докладати зусиль? Я подумала про це, але вже було занадто пізно. Тепер я виконувала роботу батька, намагалася відвернути його, як колись він робив зі мною те саме. Мені вдалося врятувати ситуацію легким вередуванням — не надто явно, інакше він запідозрив би.

— Мушу сказати, що я б зараз поїла, хочеться чогось смачненького.

Він посміхнувся природніше, з тупотом став на землю, галантно подав руку, допомагаючи мені підвестися з лави, і почав збирати порожні пляшки з-під «наранки» та інші