Читати книгу - "Артур і мініпути"

Артур підіймається, тримаючись руками за голову. Вода в озерці дістає йому до пупа.

А принцеса все ще пускає бульбашки, бо дуже боїться води. Перелякана, вона не розуміє, що втопитися тут не зможе, навіть якщо дуже цього захоче.

— Не бійся, Селеніє! Тут мілко! Під тобою тверде дно! — підбадьорює її Артур. Він навіть думки не допускає, що міг би покепкувати з пихатого дівчиська.

— Та-а-а-к! Видно, й справді, закохався, — зауважує Барахлюш.

Нарешті Селенія відважується стати на ноги. Відчувши тверде дно, вона випрямляється на повен зріст.

— Ха-ха-ха! Це всього лиш вода! — передражнює принцесу рідний брат, готовий також стрибнути в озерце.

— Я можу забрати свої шнурки? — шипить Селенія і, вихопивши їх із Артурових рук, починає мудрувати над новою зачіскою.

— Послухай-но, Артур сьогодні вже двічі врятував тобі життя! — нагадує Барахлюш принцесі, намагаючись уникнути сварки.

— На його місці так вчинила б кожна вихована людина, — відповідає Селенія. Вона все ще сердиться.

— Мабуть… Але ж бодай на «дякую» він заслужив? — наполягає Барахлюш.

Артур подає знак, щоб він замовк. Але Барахлюш полюбляє дратувати сестру, особливо коли вона забуває про ввічливість.

Нарешті Селенія завершує ворожити над зачіскою — на її голові з'являється споруда, схожа на вороняче гніздо. Принцеса впевнено йде до Артура й вихоплює в нього з рук могутній меч. Якщо він хоч натяком образить її зачіску, вона без жалю рубоне… Та хлопчик мовчить. Зрозумівши, що їй не вдасться зірвати на ньому злість, Селенія вирішує діяти інакше.

— Красно дякую! — сухо промовляє вона без будь-яких почуттів і розвертається на сто вісімдесят градусів.

— Принцеси завжди такі! — знизує плечима Барахлюш.

Артур тепер знає, що легше приборкати бурхливу ріку, аніж зрозуміти, що хоче примхливе дівчисько.

— Ну, ще довго будете там стовбичити? — кличе хлопчиків Селенія.

РОЗДІЛ 14

Втративши будь-яку надію знайти свого онука, бабусенька телефонує в поліцію.

За півгодини на ґанку вже стоять двоє полісменів і чемно тримають у руках кашкети. Вони поштиво вітаються з бабусею, засвідчуючи, що уважно її вислухають. Один навіть наготував блокнот і олівець, щоб записати особливі прикмети хлопчика, який зник.

— Чотири роки тому ось так пропав мій чоловік, а тепер — онук… Я не витримаю таких втрат, — бабусенька говорить плутано і мне в руках мережану хустинку.

— Заспокойтеся, мадам Сюшо, — говорить один із полісменів. — Можливо, ваш онук пішов погуляти і непомітно заблукав. Нічого дивного — після таких хвилювань… Я переконаний, він зголодніє і повернеться!

— Він не міг піти далеко від дому, — втішає бабусю другий полісмен і приклавши долоню козирком до чола, дивиться вдалечінь, а годилось би поглянути собі під ноги!

— Ми повідомимо про вашого онука всі поліцейські пости, і я переконаний, що його швидко знайдуть. Ніхто вас у біді не залишить!

Бабусенька тяжко зітхає — і мережана хустинка має шанс висохнути.

— Щиро дякую вам, панове, щиро дякую…

Полісмени ввічливо прощаються, одягають кашкети і прямують до свого автомобіля.

Слабким помахом руки бабусенька прощається з ними. Стосильний мотор реве, з-під коліс у всі боки летять піщинки і дрібні камінці, газ із витяжної труби пригинає до землі високу траву. На мініпутів, що продираються крізь трав'яні джунглі, від'їзд полісменів справляє враження землетрусу.

— Що це було? — стривожено запитує Артур.

— Та ці… як там їх… гуманоїди, — зневажливо кидає Селенія. — Ми, мініпути, вже до цього звикли.

— А-а-а… — протягує хлопчик, а в душі почуває себе трохи винним.

Барахлюш розгортає карту, але… Вона так змокла, що контури континентів геть розпливлися. Її тепер можна тільки викинути.

— От біда! Все розмазано! Як же нам тепер діяти?

Артур підіймає голову вгору.

— Сонце там. Резервуар на півночі. Отже, йдемо туди! — хлопчик упевнено вказує напрямок. — Яв курсі справи! — додає він.

Розсунувши травинки, Артур крокує уперед і… провалюється у глибочезну яму. Це справжній кратер! На щастя, він хапається за якийсь корінь і, як по канату, вилізає нагору. Струснувши з одягу землю, він з острахом зазирає вниз.

— Цікаво, звідки тут яма? — дивується хлопчик і не відводить погляду від чорної безодні.

— Усе це витівки тих гуманоїдів, — похмуро усміхається Селенія. — Вчора на нашому континенті вони зробили стільки таких дірок! Ніби змовилися нас знищити!

Саме вчора Артур шукав тут скарб…

Хлопчикові соромно, він ладен вибачитися, але як зізнатися в тому, що він сам викопав усі ці ями?

З протилежного боку кратера видно стежку. По ній безперервно бігають мурахи, і кожен тягне на спині мішок землі.

— Їм доведеться тут кілька місяців надриватися, щоб усе поновити і прокласти дорогу, — говорить Селенія.

— Цікаво, навіщо ті дикуни постійно щось риють? — питає Барахлюш.

Артур мовчить. Йому соромно сказати, що він і є той дикун?

— Не кажи дурниць, Барахлюше! Люди не знають про нас. Отож і не відають, що руйнують наш континент, — поблажливо пояснює братові принцеса.

— Незабаром вони про вас довідаються! — гарячково промовляє Артур. — І тоді ніяких катастроф у вас не буде, слово честі!

— Казав сліпий: побачимо… — як завжди, скептично відгукується Селенія. — А зараз пошукаймо місце для ночівлі. Вже смеркає.

У призахідному сонці трав'яні джунглі рудіють. Високо-високо над рудою травою — темне чорнильне небо. Попереду видніється одинокий червоний мак, і мандрівники поспішають до нього.

Барахлюш витягає свого чудесного ножика.

— Де ж тут у нас всеприклей? — задумливо каже він і натискає якусь кнопку. Але замість всеприклею з ножика виривається струмінь вогню і пролітає над головою Артура. Хлопчик ледве встигає присісти.

— Упс! — замість вибачення вигукує принц.

— Віддай мені, а то всі згоримо! — обурена Селенія відбирає у брата ножик і сама знаходить потрібну кнопку.

— Я давно ним не користувався, — виправдовується Барахлюш. — Мені ж подарували його на день народження!

— А скільки тобі? — запитує Артур.

— Триста сорок сім. Через вісімнадцять років я стану повнолітнім, — з гордістю повідомляє принц.

Артур подумки намагається підрахувати, коли ж принц досягне повноліття, але заплутується в обчисленні.

А Селенія натискає кнопку — і тонкий струмінь всеприклею, жвакаючи, прилипає до макової пелюстки. Навіть Людина-Павук так не влучить своєю павутиною.

Витягнувши з ножика маленький кілочок, дівчинка втикає його в землю. За допомогою ще якоїсь штуковини з ножика вона закручує нитку клею спіраллю, і та нитка нагинає пелюстку, а разом із нею і всю квітку до землі. При цьому пелюстка нагадує підйомний міст — такі мости колись були в замках: їх підіймали, коли наближалися вороги, й опускали, коли приїздили друзі.

Та Артур нічого не помічає, бо заглибився в підрахунки.

— Слухай-но, Барахлюше, а скільки ж тоді років Селенії?

— За два дні їй