Читати книгу - "Гордівниця Злата"

— Ой ти хитрун! Веди мене звідси зараз же, — накинулася на нього Злата.

— Добре, — смиренно погодився домовий.

Вони знову пішли блукати будинком і знову повернулися туди, звідки пішли.

— Зовсім забув, треба тобі на дорогу гостинців зібрати, — заметушився Коргоруша. — Звичайно, якщо ти не передумала. Сама розсуди, куди ти підеш поневірятися, коли тут місце тепле, сухе і на обід завжди можна з кухні шматок-інший прихопити.

— Та чи при своєму ти розумі, патланю скуйовджений? Що за радість мені жити в твоїй хижці й харчуватися недоїдками? Ні вже, мені такого щастя не треба, — презирливо фиркнула горда дівчина.

— Ба ти яка! Ну то йди, якщо так. Можна й у халупі жити розкошуючи, а з такою гордівницею, як ти, й палац не порадує, — ображено засопів Коргоруша.

— Так ти що, хотів мене навчити злидням радіти? — уїдливо запитала красуня.

— Є вчителі й кращі за мене, — хитро примружився домовий і провів Злату на вулицю.

Займався ранок. Схід оповило передсвітанковим туманом. Край неба посвітлішав. Тонкий ріжок місяця не поспішав залишати небосхил. У повітрі витали найсолодші ранкові сни. Раптом тишу пронизав задирливий крик:

— Ку-ку-рі-ку! Ку-ку-рі-ку!

На паркані сидів миршавий обідранець у брудному лахмітті та, дивлячись на небо, кукурікав на все горло.

— Доброго ранку, Ваську. Ти вже за роботою? — звернувся до нього домовий.

— Так, сонечко кличу, бо ж півня немає, покликати нікому. Раптом сонечко про нас забуде й не зазирне. Що тоді робитимемо? Ку-ку-рі-ку!

За безглуздо блукаючим поглядом і дурнуватою посмішкою, що не сходила з напіввідкритих губ обідранця, Злата зрозуміла, що перед нею дурень. Її мимоволі охопила огида.

— Гей, а дурник же тебе й бачить, і чує, — Злата здивовано повернулася до Коргоруші.

— Васько — блаженний, Божа людина, а тому бачить більше за інших і краще розуміє життя. Піди до нього в науку, може, й тобі істина відкриється, — сказав той.

— От іще! У дурня розуму навчатися! — пирхнула гордівниця, але домового і слід загув, зате юродивий побачив дівчину й потягся до неї. Очі його засвітилися дитячим щастям. Він обережно взяв лялькову красуню та посадив собі на долоню.

— Ой! Аж ніяк до мене радість прийшла? Ти — радість.

— Еге, забава для дурня. Пусти зараз же, — бридливо зморщившись, спробувала вирватися Злата.

На мить обличчя Васька засмутилось, але цієї миті з-за обрію показався яскраво-червоний краєчок сонця, і вкрите ластовинням лице блаженного знову засяяло широкою посмішкою.

— Почуло сонечко. Це я його покликав, але тільки ти нікому не кажи. Вони не повірять. Вони не знають, що хтось його повинен кликати, щоб воно світило усім.

— Добре, сонечко покликав, а тепер хотілося б знайти що-небудь поїсти, — сказала Злата, яка страшенно зголодніла.

— Еге, ходімо на базар, — кивнув Васько й пошкандибав у бік базарної площі. Побачивши, з якою легкістю вона може командувати цим дурником, Злата підбадьорилась, вирішивши, що нічого поганого не станеться, якщо деякий час він їй послужить. Самій їй подорожувати було досить небезпечно. Бідолашна була такою малою, що боялася бути розчавленою чиїмось незграбним черевиком.

Одна нога у хлопчини була коротшою за другу, і під час ходьби він дуже кульгав. Старенький одяг, здавалось, ось-ось зовсім розлізеться, але з його лиця не сходила посмішка.

«Ще б йому не радіти: дурням щастя, — презирливо подумала Злата. — Якщо мене продасть, то й ситий буде, і одежину справить».

— Ти мене продавати несеш? — сердито запитала вона.

— Ти — радість, — замість відповіді засміявся Васько.

Шепочучи, він розмовляв сам з собою. Часом в уривках фраз Злата не могла вловити змісту.

Вона трохи помовчала, а потім знову перервала безладне белькотіння юродивого.

— За гроші, чи що, показуватимеш?

Васько витріщився на неї, мовби силкуючись щось зрозуміти, але так і не зрозумівши, дурнувато посміхнувся й пішов далі, продовжуючи безладну балаканину. Злата вирішила, що від дурня толку все одно не буде, але не засмутилася. Їй доводилося вибиратися з набагато серйозніших халеп, а вже дурника вона круг пальця обкрутить. Наближаючись до базару, блаженний обережно посадив її за пазуху.

— Тут тебе ніхто не побачить. Сонечко — всім на радість, а ти — кому на радість, а злим людям — на заздрість. Тсс, — він притулив палець до губ.

— То ти не хочеш на мені заробити? Як же ти добудеш їжу? — здивувалася Злата.

— Люди — добрі, й звірі — добрі. Усі добрі. Вовчиця люта діточок годує,