Читати книгу - "Щоб ніхто не здогадався"

Бісівська ж бригада, не звертала на нього ніякої уваги, а продовжувала з якоюсь дикою жадібністю поглинати їжу.

«Гірше за свиней, — похитав головою Марик. — Добре, що в нас такого немає… Хоча ні, буває й таке…»

Марик з відразою поставив чарку на стіл. «Щоб я коли-небудь ще набрався?! Усе, досить, якщо виберуся звідси — табу!» — вирішив про себе він.

Тим часом біси ум’яли все, що було на столі, причому в деяких мисок були відкушені краї. І тепер сита шатія-братія розвалилася на лавці й сито дивилася на Марика.

— Та скажи ти йому, Головний, — порушив тишу крайній праворуч. — Розкажи, та нехай собі котиться в наступну площину.

— Так, Малий має рацію, — штовхнув у бік головного той, що сидів з ним поруч. — Скажи, та й хрін з ним. Нам що, гірше?

— Хто знає, — потер підборіддя Головний.

— Та точно, скажи, а то й справді задумається, — загомоніли інші.

— Ну раз така справа, — прогугнявив Головний, — то слухай. Ти залетів у першу площину. У Світі тіней їх, хоч ставок гати.

— Кого їх? — перепитав Марик.

— Площин, хазяїне, — вставив Дрібний.

Головний невдоволено покосував на нього й продовжив:

— Зрозуміла справа. Отож, дорогенький, ти — у першій… — проговорив він і замовк.

— Ну, а далі?

Той огидно посміхнувся. Інші біси із заздрістю й повагою подивилися на старшого.

— А хто його знає, що там далі, — пробубнів він. — Начебто сон там якийсь бродить, начебто я так чув.

— Ви що ж, чорти смугасті, — обурився Марик, знущаєтеся наді мною?!

— Хазяїне, а хто ми такі, щоб усе знати? — проговорив той, що сидів поруч із Головним, інші дружно закивали. — Ми всього-на-всього біси. Як нас закинули сюди, так ми й сидимо тут. А що там, — і він невиразно махнув рукою, — нам знати не дано… І взагалі, мені здається, — і біс подивився на Головного й на інших, — нам уже й пора.

— Е-е-е! — вирвалося в Марика. — Як це, пора?

— У твій світ, хазяїне, — проговорив третій. — Ти злий, примітивний для нас як раз. У тебе. Ми ж усі твої.

— Не зрозумів, — пробурмотів Марик. — Я ж тут, як же ви — туди?

Біси здивовано переглянулися.

— Точно… — розвів руками третій. — Його ж там немає!

— Та-а-ак… — похитали головами біси. — Що ж тепер робити?

— А що робити, — проговорив Головний. — Його бачимо? Бачимо, а там він чи тут — яка різниця? Хлоп! — стукнув він кулаком по столі й біси зникли. Точніше, зникло четверо, малий залишився сидіти за столом.

— Куди це вони? — запитав Марик.

— До тебе.

— І де це вони?

— У тобі.

Марика пересмикнуло. «Нічого не розумію, як це тут усе й окремо, й разом, та й нехай».

— Ти чого залишився?

— Взагалі-то я маю бути з усіма, але… Тут є вихід. Точно не скажу, але тобі можна буде спробувати вибратися звідси через сон.

— Нічого не розумію…

— І не треба, не вдумуйся. Просто йди, і все.

— Куди йти?

— Віконце бачиш?

Марик оглянувся по сторонах.

— Ні…

— Дивися туди, — і Малий указав рукою у верхній правий куток кімнати. Марик глянув туди й помітив щось схоже на невеликі ставні.

— Пірнеш туди, — швидко проговорило бісеня. — Може, й потрапиш у сон.

— Чий? — автоматично запитав Марик.

— Краще, звичайно, у свій. Так вірніше. Через нього ти зможеш виявитися на тому світі.

— Як на тому?

— Я про той світ, звідки ти.

— A-а… Ну а якщо потраплю не у свій?

— Не знаю. Може, зникнеш незрозуміло в якій площині. А може, покочуєш по снах, а там, дивишся, і у свій потрапиш. І… Ой-ой-ой!

— Чого ти?

— Та тягне мене за своїми.

— Терпи та розповідай швидше.

Бісеня, відсапавшись, продовжило:

— Я сам так здогадуюся, є загальний сон, потрапиш туди, а там як-небудь розберешся й побачиш свій, упізнаєш, — бісеня стало зеленіти. — Тільки наші тобі заважати будуть, може, і не вийде.