Читати книгу - "Смиренність отця Брауна"

— Так, схоже, що у найближчі дні небо буде безхмарним, — відгукнувся Енгус, сідаючи на східний, вкритий буковими смугами диван.

— Ні, — тихо заперечив священик, — з неба вже сипле сніг.

І справді, як і передбачав продавець каштанів, за потемнілими вікнами кружляли перші сніжинки.

— Ну, гаразд, — похмуро промовив Енгус, — я, на жаль, прийшов у справі, й, до того ж, у вельми кепській справі. Бачите, Фламбо, неподалік від вас мешкає людина, якій конче потрібна ваша допомога. Її весь час переслідує і залякує невидимий ворог — негідник, якого ніхто і в очі не бачив.

Тут Енгус детально виклав історію Смайса і Велкіна, почавши із зізнання Лаури і закінчуючи розповіддю про привида, що сміявся на розі двох безлюдних вулиць, і про дивні слова, що чітко пролунали у порожній кімнаті. І чим далі, тим з більшою увагою слухав його Фламбо, а священик з байдужим виглядом сидів осторонь, наче його це зовсім не стосувалося. Коли справа дійшла до записки, приклеєної на вітрині, Фламбо підвівся, і від його широких плечей у кімнаті стало тісно.

— Здається мені, — сказав він, — що краще вам закінчити вашу розповідь дорогою. Мабуть, нам не варто гаяти час.

— Чудово, — сказав Енгус і теж підвівся. — Правда, поки що він у відносній безпеці. За єдиним входом до його притулку стежать четверо.

Вони вийшли на вулицю; священик дріботів за ними, наче слухняний песик. Він лише бадьоро сказав, щоб підтримати розмову:

— Як багато намело снігу.

Крокуючи крутими вулицями, уже запорошеними сріблястим сніжком, Енгус закінчив свою розповідь. Коли вони підійшли до вигнутої півмісяцем вулиці, забудованої багатоповерховими будиночками, він неквапливо опитав своїх спостерігачів. Продавець каштанів — як до, так і після отримання соверена — божився усіма святими, що не зводив очей з дверей, але нікого не бачив. Полісмен висловився ще чіткіше. Він заявив, що йому доводилося мати справу з різними шахраями — і в шовкових циліндрах, і в брудному лахмітті; він стріляний горобець і знає, що не кожен підозрілий тип підозріло виглядає; якби хтось тут проходив, він його помітив би неодмінно: він дивився в обидва ока, але, бачить Бог, нікого тут не було. А коли всі троє підійшли до швейцара в золотих галунах, який все з тією ж незмінною посмішкою стояв біля під’їзду, то почули безапеляційну відповідь.

— Я маю право запитати будь-кого, що йому потрібно в цьому будинку, чи то герцог, чи жебрак, — сказав добродушний велетень, виблискуючи золотими галунами. — І присягаюся, що з того часу, як цей джентльмен пішов, запитувати було зовсім нікого.

Тут скромний отець Браун, який стояв позаду, смиренно потупивши очі, наважився лагідно запитати:

— Отже, ніхто не проходив цими сходами відтоді, як пішов сніг? Він почав падати, коли всі ми сиділи у Фламбо.

— Ніхто не входив і не виходив, пане, будьте спокійні, — впевнено відповів швейцар з поблажливою посмішкою.

— У такому разі цікаво: звідки ось це? — запитав священик, дивлячись на землю тьмяними риб'ячими очима.

Усі простежили за його поглядом, і Фламбо міцно вилаявся, розмахуючи руками, як справжній француз. По самій середині сходинок, що охоронялися здоровенним швейцаром у золотих галунах, просто між його поважно розставлених ніг, білим снігом тяглася вервечка бруднувато-сірих слідів.

— Чорт! — вирвалося в Енгуса. — Людина-невидимка!

Не промовивши ані слова, він повернувся й припустив вгору східцями, а Фламбо — слідом за ним; отець Браун залишився внизу, на засніженій вулиці. Він стояв, озираючись, ніби відповідь на його запитання вже не становила для нього жодного інтересу.

Фламбо хотів зопалу висадити двері могутнім плечем, але шотландець Енгус з притаманною йому розсудливістю обмацав стіну біля дверей, натиснув потаємну кнопку, і двері повільно відчинилися.

Перед ними був, здавалося, той самий передпокій, з тими самими шеренгами манекенів, з тією лише різницею, що у ньому стало темніше, хоча подекуди мерехтіли запізнілі відблиски заходу; деякі з безголових манекенів чомусь були зрушені з місця і тьмяно відсвічували в сутінках. У напівтемряві яскравість їхніх червоних і зелених торсів ніби скрадалася, і темнуваті силуети ще більше скидалися на людські. А посеред них, на тому самому місці, де ще недавно валявся списаний червоним чорнилом клаптик паперу, виднілося щось дуже схоже на червоне чорнило, пролите із пляшечки. Але то було не чорнило.

Із суто французьким поєднанням швидкості й практичності, Фламбо виголосив одне лише слово: «Убивство!», увірвався до квартири та за якихось п'ять хвилин обнишпорив усі шафи і закутки. Але його надія знайти труп була даремною. Ізидора Смайса в квартирі не було — ані живого, ані мертвого. Перевернувши все догори дриґом, Енгус і Фламбо знову зійшлися разом і очманіло дивились один на одного, витираючи з обличчя піт.

— Друже мій, — сказав Фламбо, переходячи від хвилювання на французьку, — цей вбивця не лише невидимка, він ще й примудрився зробити невидимим убитого.

Енгус оглянув напівтемну вітальню, заставлену манекенами, і в якомусь кельтському закутку його шотландської душі ворухнувся жах. Один із величезних манекенів стояв просто над кривавою плямою — можливо, Смайс підкликав його за мить до того, як упав мертвим. Залізний гак, що стирчав з високого плеча і заміняв руку, був злегка піднятий, і Енгус раптом з жахом уявив собі, як бідолашний Смайс гине від удару власного сталевого дітища. Бунт речей — машини вбивають свого господаря. Але навіть якщо так, куди вони його поділи?

— Зжерли? — подумав він з жахом, і йому на мить стало млосно, коли уявив собі пошматовані останки, перемелені й поглинуті цими безголовими механізмами.

Надлюдським зусиллям він змусив