Читати книгу - "Діаманти Ківі-Ківі"

— Десять процентів для нього і його нащадків? — допитувався Жан Янзен.

— Чи не забагато? Ні, таких договорів ми не укладаємо. Тільки до смерті і двадцять років після смерті. Умовте його! Прокляття, знову стріляють!

Десь далеко затріщали постріли. Луна від них покотилася над хащами папірусу. Беніссон дістав бумажник з товстої шкіри і витяг якісь папірці. Зітхнувши, він написав прізвище поряд з жирною печаткою Де Беерс.

— Один з них із підписом Тіля Брюггенсена, — сказав агент, — повернете мені. Ми не дріб'язкові — вибираємо золоту середину, тому і знаходимо спільну мову з своїми контрагентами. Отже, умовте його, Жан Янзен. Я маю таке доручення.

Постріли лунали ближче, залпи гриміли дужче. У хатину влетів один з білих заможних шукачів:

— Прибули солдати ваньямвезі! Чуєте, як вони прокладають собі шлях?..

Навколо стояв такий тріск і шум, ніби очеретяними зарослями пробиралося стадо слонів. Беніссон вискочив надвір.

— Жан Янзен! — закричав він. — Жан Янзен! Верніться! Тепер можна не поспішати!

Ваньямвезі не могли сказати агентові, де білий пан з чемоданчиком і двома рюкзаками. А він у цей час поспішав до аеродрому.

Надвечір, після грози, конголезький солдат приніс Беніссону другий примірник зміненого договору з підписом Тіля. В ту ж мить з гущини папірусу піднявся літак і взяв курс на північ.

Незабаром п'ятсот воїнів ваньямвезі, цього войовничого негритянського племені, та близько тисячі ніамів покінчили з непокірними шукачами в Ківі-Ківі. У передвечірній метушні вони перерізали горлянки також кільком дрібним підприємцям, і через два дні компанія Де Беерс знову стала господарем становища. Не останню роль зіграла тут і монополія на транспорт.

До Тіля після зміни договору компанія вже не мала ніяких претензій.

Що додати до цього? Тепер над Ківі-Ківі сяють натрієві лампи, а на вулицях грають барвами неонові реклами. Але місто серед болота носить іншу назву. В 1962 році його назвали Бедуїнвіль на честь нового короля Бельгії.

Там можна відвідати госпіталь Массіньї. Правда, самого лікаря вже нема живого. Але його метод лікування хвороби більгарціозу визнано найкращим.

У Хейсті, біля самих дюн, в цегляному будиночку сидить білий, як голуб, старик. Він паралізований і не підводиться з крісла.

— Вам нічого не треба, дядю Тіль? — спитала Марайке Вандермолен. — Мама зараз прийде.

Він похитав головою і з зусиллям промовив:

— Ні, Марайке, мені дуже добре, я й цього не заслуговую.

Незабаром з'явилася Ельза.

— Ти не хвилюйся, Тіль, — Сказала ця вже зовсім сива жінка. — Яка-таки підла банда, ота компанія Де Беерс. Тільки-но одержала листа. Вони знову зменшили твою річну ренту!

— Набагато?

— Так! Тепер вони загрібають мільйони, а тобі кидають копійки!

Іноді Тіль одержував з далекої Африки дружній привіт. Перед від'їздом на батьківщину він купив своєму чорному другові ферму. Баантумічо незабаром одружився, і тепер з синами час від часу сповіщав про життя на фермі, про свої плани на майбутнє.

І при кожній звістці від друзів Тіль Брюггенсен знову бачив перед собою знайомих людей, тропічний ліс, бачив болота Ківі-Ківі і перериту землю, що віками ховала діаманти, які так і не принесли людям щастя.

ього невисокого жовтошкірого бушмена[6] звали Ма-уск-ксі. Він працював на вівцефермі бура[7] Крішансена, розташованій з краю великої пустині Калахарі на схід від Рітфонтейна. Проте ніхто з білих не міг правильно вимовити його імені з характерними бушменськими шиплячими звуками й приклацуванням, і тому Ма-уск-ксі став просто Маукі. Хлопчика почали так звати навіть негри-гереро і готтентоти — робітники Крішансена. «Маукі, а йди-но сюди! Маукі, а біжи-но туди!» — раз у раз покрикували вони на нього.

П'ять років тому велика засуха, під час якої поникли навіть живучі дині пустині — чамбас, вигнала малого Маукі з країни Кай-Кай що лежить на північному сході Південно-Західної Африки. Він один з небагатьох одноплемінників, що йшли разом з ним, витримав цей похід на південь. Інші загинули від спраги, так і не добравшись до долини Епукіро.

Піт Крішансен знайшов його на березі свого ставка, який під час засухи перетворився в невелику замулену калюжу. Маукі лежав у гарячці, марив.

Високий гладкий бур замахнувся нагаєм, щоб відшмагати і прогнати хлопця, та раптом йому спала на думку блискуча ідея. Крішансен підхопив хворого на сідло і відвіз на свою ферму.

— Нехай вишкрібає казани та смокче помиї після овець, — сказав він куховарці, літній негритянці Марії Магдалині: — Що? Чи не можна йому спекти перепічку? Якщо твоя ласка, Маріє Магдалино, але з власного борошна! Коли цей волоцюга зведеться на ноги, віддам його за підпасича старому рітбою[8]. Нехай ходить біля нової отари!

Потім Крішансен дістав довгу синю розрахункову книжку і кривулями надряпав у ній:

«Договір номер 169, укладений між власником ферми каракульських овець «Епукіроост», протекторат Бечуаналенд, Пітом Крішансеном і бушменом…» — він лишив вільне місце для імені хлопця.

На першій сторінці розрахункової книги фермер записав:

«За харчі, житло