Читати книгу - "Скляне прокляття"

— Там… он воно!

Голови тих, хто вже встиг спуститися на землю обернулися в тому напрямку.

— Що? — гукнув Гумбольдт. — Що ти бачиш?

— Я… я не знаю… це важко описати… Дуже страшно!

Шарлотта подивилася на схід. Обрій світився похмурими барвами. Верхня межа хмар раптом почала набувати вугільно-чорного відтінку. А там, де хмари закінчувалися, небо було тьмяного зеленкувато-бірюзового кольору, який дедалі темнішав, наближаючись до забарвлення на обрії.

Дівчина прислухалася.

Це їй здалося, чи насправді вона почула віддалений гуркіт грому?

— Що це? — прошепотіла Шарлотта.

Учений виліз східцями мотузяної драбинки трохи вгору, щоб подивитися. Прикривши долонею очі, він пильно вдивлявся в північну частину небосхилу. Після цього зістрибнув на землю й процідив крізь зуби:

— Боже милий! Тільки цього нам і не вистачало.

Лихо насувалося на мандрівників зі швидкістю залізничного потяга. Темна смуга на півночі незабаром перетворилася на похмуру стіну. Оскар із острахом спостерігав за цими моторошними змінами. Здавалося, що по савані сунула височезна лиховісна хвиля, яка поступово забирала в себе денне світло. В надрах вугільно-чорних хмар усе кипіло й вирувало. Там світилися блискавки і глухо гуркотів грім.

— Мерщій спускайся вниз! — наказав Гумбольдт.

— Чому вниз? — гукнув у відповідь Оскар. — Можливо, ми ще встигнемо злетіти і якось уникнути цієї негоди?

— Ні, вже запізно! — прокричав учений. — Поки ми зніматимемо судно з якоря, нас накриє шквал. Треба негайно знайти собі якусь схованку. Поквапся!

— А «Пачакутек»?

— Забудь про нього. Добре, якщо нам самим удасться залишитися живими. Вціліти в піщаній бурі майже не можливо. Хутчіш! Кидай рюкзаки через борт і спускайся!

Тон, що ним батько вимовив ці слова, красномовно свідчив, що ситуація вкрай серйозна. Оскар уже збирався було спуститися за борт, коли згадав про Вілму.

Ківі щось давно не було видно. Мабуть, вона сховалася у своєму улюбленому куточку — темній комірці поряд із штурвалом на командирському містку.

Буря була вже зовсім близько. Оскар міг роздивитися, як вирують і клекочуть маси піску, здійняті вітром. Він бігцем перетнув палубу й піднявся на місток. Комірка була порожня. Куди ж поділася ця пташка?

— Вілмо!

У вируючому повітрі його голос було зовсім не чути В центрі палуби був розташований люк, що вів у трюм, до кают. Оскар швиденько зазирнув туди — в глибині металася перелякана Вілма, не знаходячи виходу. Юнак прожогом кинувся вниз, схопив ківі й посадив собі за пазуху

Та часу на порятунок уже зовсім не залишилося. Небо перетворилося на пекло. Пісок, змішавшись із повітрям, остаточно закрив сонце, й савана поринула у глибокий непроглядний морок.

Юнак перекинув ногу через борт і ступив на сходинку. Вітер несамовито тріпав мотузяну драбинку. Внизу Гумбольдт відчайдушно намагався хоч якось утримати її.

— У чому справа? Чому ти… Втім, зараз це вже не важливо. Кидай Вілму вниз — я її спіймаю. Ми все ж таки знайшли де сховатися.

Оскар зробив усе так, як йому казали, оглянув наостанок палубу й почав спускатися. Шалений шквал налетів на «Пачакутек». Тонни піску обрушилися на корабель, і юнак миттєво опинився в самому центрі розбурханої стихії. Гумбольдт зараз здавався йому лише невиразною тінню, яка металася на землі, безладно вимахуючи руками і щось вигукуючи. Здається, батько хоче, щоб він зістрибнув, але ж до землі ще залишалося принаймні три метри. Однак часу на роздуми та коливання вже не було: над його головою пролунав страшенний тріск, за яким почувся металевий брязкіт. Що б це могло означати? Раптом «Пачакутек» затремтів, зрушив із місця й почав підійматися вгору.

Якірний ланцюг, він не витримав! Корабель здіймався усе вище й вище над землею. Тепер він був так високо, що про те, щоб зістрибнути, годі було й мріяти.

Оскара оповила темрява. Піском засипало очі й вуха. Крихітні піщинки, що мчали з величезною швидкістю, обпалювали шкіру, наче вуглинки. Засліплений, оглушений і страшенно переляканий, він ледве спромігся видертися назад на палубу й натягти на себе брезент, яким було накрито брашпиль. Звісно, брезент — досить слабенький захист від піщаної бурі, та що вдієш, кращого ж немає. Схлипуючи, він тремтів від жаху. Що ж тепер буде? Хлопець підтягнув коліна до грудей, обхопив їх руками й почав дослухатися до завивань піщаної бурі.

Шарлотта й Еліза сиділи навпочіпки між покрученими коренями баобаба, що високо випиналися над саваною. Вітер шаленів так, ніби прагнув із корінням вивернути старезне дерево із землі. Величезні маси піску, які буря підняла в повітря, обрушувалися на його стовбур, а там, де траплялася хоч найменша перепона, пісок накопичувався, утворюючи піщані кучугури — бархани. Навіть земля стугоніла від лютих ударів стихії.

Шарлотта стиснула губи. Де Гумбольдт, де Оскар? Їм уже давно час приєднатися до них. Вона глянула на свою супутницю. Обличчя Елізи майже неможливо було розрізнити в темряві, проте видно було, що в її очах блищала тривога.

За хвилину до них долинув крик. Протяжний відчайдушний крик, ледве чутний за ревінням вітру.

Крик увірвався так само несподівано, як і виник. Серце Шарлотти поривчасто закалатало. Страшенно перелякана, вона визирнула зі своєї схованки.

Видно було не далі, ніж на три метри. Дівчина вдягнула захисні окуляри, закрила обличчя носовичком і почала вдивлятися в довколишній хаос. Проте так нічого й не змогла побачити за жовтуватою піщаною імлою.

Раптом серед цієї імли виникло щось схоже на людську фігуру.

Гумбольдт!

Затискаючи рот і ніс хусточкою, дослідник поволі наближався до них. Під пахвою він тримав щось на кшталт сумки, з якої стирчав довгий дзьоб.