Читати книгу - "Темна вежа: Темна вежа VII"

– Хлопці, в один поцілили! – закричав Ламла голосом, що, на лихо, дуже нагадував овечий. – Поливайте їх вогнем! Поливайте, заради любові ваших батьків!

У половини його команди тих батьків ніколи й не було, похмуро подумав Флагерті. Тут виразно пролунав звук розбитого скла, і дракон закляк на місці, а разом з ним застигли й хмари полум’я, що не встигли вивергнутися з рота, ніздрів та зябер на боках лускатого горла.

Збадьорившись, стрільці заходилися стріляти швидше, і за кілька секунд галявини та застиглого дракона не стало. Там, де вони були, залишився коридор з кахляними стінами й слідами на запилюженій підлозі, що їх залишили ті, хто пройшов перед тим. На обох стінах зяяли отвори з розбитими проекторами.

– Чудово! – заволав Флагерті, нагородивши Ламлу схвальним кивком. – Тепер ми побіжимо за малим, швидко побіжимо, і впіймаємо його, і повернемо його голову на палі! Ви зо мною?

Загін вибухнув ревом згоди, і гучніше за всіх кричав Ламла, чиї очі горіли таким самим злостивим жовтогарячим полум’ям, як і подих дракона.

– Що ж, добре! – Флагерті рушив першим, горлаючи пісню, яку впізнав би будь-який морський піхотинець: – Байдуже, що ти біжиш…

– БАЙДУЖЕ, ЩО ТИ БІЖИШ! – голосно підхопили вони, пробігаючи по четверо ту ділянку, де не так давно були Джейкові джунглі. Під їхніми ногами хрускотіло бите скло.

– Бо від нас ти не втечеш!

– БО ВІД НАС ТИ НЕ ВТЕЧЕШ!

– Можеш бігти хоч до Каїна чи в Лад…

– МОЖЕШ БІГТИ ХОЧ ДО КАЇНА ЧИ В ЛАД!

– Ми відірвем тобі яйця і запхаєм тобі в зад!

Вони повторили за ним, і Флагерті ще трохи наддав ходи.

Джейк знову почув їхнє наближення, кам-кам-комала. Почув їхні обіцянки відірвати йому яйця та запхати їх йому в задній прохід.

«Хвальки самовпевнені», – подумав він, та все одно спробував прискоритися. І стривожився, збагнувши, що йому це не під силу. Обмін свідомостями з Юком висотав з нього забагато си…

Ні.

Роланд навчав його, що самообман – то не що інше, як замаскована пиха, потурання собі, з яким слід боротися. Джейк сумлінно дотримався цієї поради, і довелося визнати, що ситуацію вже більше не пояснити самою лише втомою. Гострий біль у його боку тепер іклами впивався глибоко, аж під пахви. Джейк знав, що трохи відірвався від переслідувачів, але з ритмічного співу розумів, що вони надолужують згаяне, швидко скорочуючи цю відстань. Невдовзі вони знову стрілятимуть у них з Юком і, незважаючи на те, що на бігу поцілити в рухому мішень збіса важко, комусь одному цілком може пощастити.

Аж ось він побачив, що попереду щось перегороджує коридор. Двері. Наближаючись до них, Джейк дозволив собі подумати: а що, як на тому боці немає Сюзанни? Чи якщо вона там, але не знає, як йому допомогти?

Що ж, вони з Юком мужньо зустріли б ворога, та й по всьому. Цього разу без прикриття, не маючи змоги імітувати Фермопільський прохід, але він кидав би тарілки й стинав голови, аж доки супротивники його не здолали.

Себто якби в цьому була потреба.

Хтозна, може, її й не буде.

Джейк щодуху помчав до дверей. Від частого дихання повітря в горлі здавалося нестерпно гарячим, майже палючим. «Добре, – подумав хлопчик. – Все одно я не подужав би швидше бігти».

Першим на місці опинився Юк. Він поклав передні лапи на дерево привидів і подивився вгору, неначе читаючи слова, вибиті на дверях, і повідомлення, що блимало під ними. Потім перевів погляд на Джейка, що саме підоспів, важко дихаючи й притискаючи руку до підпахви. Позосталі тарілки голосно бряжчали в сумці.

Джейк поторсав ручку, але радше для проформи. Коли прохолодний метал у його руці не повернувся, хлопчик не повторив спроби, а просто загупав кулаками в дерево.

– Сюзанно! – закричав він. – Якщо ти там, впусти мене!

«Краще я вискубу собі всю борідку до останньої волосини», – пролунав у голові голос його батька, а його мати, значно серйознішим голосом (неначе вважала, що розповідати історії – це поважна справа): «Я чула дзижчання мухи… коли померла».

За дверима панувала гробова тиша. За спиною в Джейка посіпаки Багряного Короля виспівували вже значно ближче.

– Сюзанно! – тепер уже заволав він. І цього разу так і не почувши відповіді, розвернувся, став спиною до дверей (чи ж не підозрював він завжди, що так скінчить, спиною до замкнених дверей?) і взяв по Орізі в кожну руку. Юк стояв у нього під ногами, його шерсть була настовбурчена, а оксамитово-м’яка шкіра на носі наморщилася, і показалися гострі зуби.

Джейк схрестив руки перед грудьми, стаючи в «бойову готовність».

– Підходьте, виродки, – промовив він. – Я вам покажу. За Ґілеад і Ельда. За Роланда, сина Стівена. За мене і Юка.

Він так нестямно зосередився на тому, аби померти гідно, аби забрати з собою на той світ щойнайменше одного з ворогів (особливо його цікавив той тип, який повідомив йому, що панотця ззіли на обід), а якщо випаде оказія, то й більше, що попервах не зрозумів, що голос, який він чув, лунає не в його голові, а з-за дверей.

– Джейк! Сонечко, це справді ти?

Його очі розширилися. Ох, будь ласка, тільки б це не виявилося якимось фокусом. Якщо так, то іншого в його житті просто не буде, Джейк це розумів.

– Сюзанно, вони йдуть! Ти знаєш, як…

– Так! Пароль має бути «часит», ти чуєш мене? Якщо Найджел правий, це слово – ча…

Джейк не дожидався, поки вона повторить сказане. Бо вже бачив, як переслідувачі щодуху мчать до нього. Дехто з них потрясав зброєю і стріляв у повітря.

– Часит! – закричав він. – Часит, за Вежу! Відчиняйся! Ну ж бо, відчиняйся, сволото!

Двері між Нью-Йорком і Федіком клацнули й відчинилися за спиною, що спиралася на них. Забачивши це, Флагерті, котрий вів загін нападників, прокричав найтяжчу в своєму словниковому запасі лайку та вистрелив один раз. Стрільцем він був хорошим і всю силу своєї чималої волі вклав у ту кулю, скеровуючи її на мішень. Поза сумнівом, вона б влучила Джейкові в чоло понад лівим оком, увійшла б у мозок та обірвала його життя, якби тієї ж миті міцна рука з шоколадною шкірою не вхопила хлопчика за комір