Читати книгу - "Шлях меча"

class="book">Це марення. Це справжнє марення – тільки тепер похмільне. Так і справді можна звар’ювати… Це ж просто шматок металу! Як він може ненавидіти й мстити, як він може повернутися?! Все значно простіше – доки я спав, зайшов Коблан або хтось із його підмайстрів і пристебнув руку, що валялася, на місце.

Мерзотники! Жалюгідні мерзотники, які уявили себе невідь ким! – і здоровань-коваль із його недоумками-учнями, і недоумок блазень, який усмак познущався з мене – він, бачте, у свиті великого еміра і йому все дозволено!

Чортів дурень! Заманив у пастку… А я, я сам, що повірив блазневі – я хіба не дурень? Дурень. Дурень і є. Ду-рень, ду-рень, ду-рень… Ото вже ні, тепер я порозумнішав. Нехай Друдл Кобланові свої казки розказує.

Голова розколювалася, але вже майже не паморочилася. Я зрозумів, що заснути мені не вдасться. Устав із ліжка. Підійшов до стола й опустився на стілець, що дуже доречно опинився поруч. Зробив кілька ковтків із глечика. Знову полегшало, але ненадовго.

Я тупо обвів поглядом кімнату, мигцем завваживши тиньк на підлозі; нарешті погляд зупинився на столі, де лежав Єдиноріг без піхов.

Лише ти, друже, у мене залишився… Всі інші зрадили однорукого Чена – і забіяка Фальґрим, і емір Дауд, і злий жартівник Друдл Муздрий, і похмурий Коблан, і Чин Чорний Лебідь, і навіть мій дворецький Кос ан-Танья – який, як я гадав раніше, принципово не здатен зрадити… як і Чин, як і Фальґрим, як і похмурий коваль Коблан…

Залізна рукавичка мимоволі лягла на руків’я Єдинорога. Привчили все ж, гади!

То й гаразд. Нехай…

І все ж я не розумію – навіщо?

Навіщо їм це потрібно?..

2

…Спочатку все йшло більш-менш нормально. Наскільки нормальним може бути життя однорукого каліки з мертвою залізякою на культі; життя в чужому домі; життя, яке й життям назвати важко.

Так – існування.

А проте нічим особливим моє існування в Коблановому домі спочатку позначене не було.

Мені було однаково. Я байдуже клав долоню залізної руки на руків’я Єдинорога, нічого не відчуваючи, крім деякого роздратування. Іноді я забував це робити – і тоді мені чемно нагадували. Я згідно кивав, знову ніяково прилаштовував мертві пальці на руків’ї меча і йшов далі. Або продовжував стояти. Або сидіти. Або лежати.

Частіше – лежати.

Я лежав, і думок не було, і почуттів теж майже не було – але щось таки в мені залишалося, бо все частіше я думав про ніж, що лежав удома, – ніж для одного-єдиного ритуалу.

Про пропуск на той світ.

«Кусунгобу лежить на порозі дверей, що ведуть у рай».

Де це я чув? Або читав?

Не пам’ятаю.

Мені було зле. Може, у раю буде краще?..

3

Того дня я нарешті зважився. Не з самого ранку – вже ближче до вечора.

Я знайшов Коблана в кузні, обережно торкнув його за плече лівою рукою, і коли коваль обернувся, байдуже сказав:

– Мені час, Коблане. Я повертаюся додому.

І пішов до виходу.

Коваль зненацька опинився переді мною, загороджуючи шлях. Він був увічливий, але наполегливий. І чомусь намагався не дивитися мені в очі. Потім я зрозумів – чому. Але потім було пізно.

А тоді було ще не пізно. Але я цього не знав. Я погодився, що на вулиці вже справді темно, і дім мій неблизько, і коня в мене на похваті нема, і… Я погодився, що й справді можу почекати до ранку, провівши ще одну ніч у Коблановому домі.

Це нічого не міняло – я вже вирішив.

Спав я спокійно – як людина, що зробила свій вибір.

На зорі я прокинувся, сяк-так уліз у свій звичний одяг – косо-криво, але це не мало жодного значення – причепив до пояса піхви з Єдинорогом і рушив до дверей. До дверей моєї кімнати.

А двері виявилися замкнені.

Ще не розуміючи, що відбувається, я почав стукати – спочатку здоровою рукою, а потім – залізним придатком. Довго ніхто не з’являвся. Нарешті за дверима почулися неквапні важкі кроки господаря дому. Кроки зупинилися перед дверима, але відчиняти Коблан не квапився.

– І чого тобі не спиться? – сонно промурмотав він.

– Це моя справа. Мені треба додому, – зажадав я. – Відчиняй!

Якийсь час Коблан мовчав.

– Ні, не відчиню, – повідомив він після довгого роздуму. – Бо ти й справді додому підеш.

– Саме так! Відчиняй негайно! – у мені поступово починало закипати роздратування. – Я повинен повернутися додому!

– Нічого ти не повинен, – позіхаючи, заперечив із-за дверей коваль. – А якщо й винен – то мені. По-перше, маєш у мене в домі жити. По-друге, за руку твою залізну й за роботу мою тяжку заплатити. То