Читати книгу - "Мільйон і один день канікул, Євген Серафимович Велтистов"

Зайчик зблід і, затинаючись, промовив:

— Р-раз!

Бабуся не вірила своїм очам: каша з каструлі зникла. Бона поторкала навіть пальцем: авжеж, це була та сама каструля, у якій вона зварила молочну вівсянку.

— Спасибі, бабуню! — крикнув Зайчик, тікаючи. — Я випив чаю. Я не голодний!.. Ура!..

А двома поверхами нижче, у 101-й квартирі, де жили брати-близнята Мишко та Сергій Сомови, в цей час звучало піаніно.

Учителька Віра Іванівна, що приходила до Сомових двічі на тиждень, розгорнула ноти й посадовила за інструмент спочатку Сергія, як менш старанного учня.

— Зіграй гами, а потім п’єсу, — попросила вона.

Сергій повільно грав гами. Він низько схилився над клавішами, ніби на спині в нього лежав важкий тягар. П’єсу він, звичайно, не вивчив.

— В’яло, дуже в’яло, — суворо зауважила Віра Іванівна. — Тепер зіграй урок.

Сергій зітхнув, поклав руки на клавіші й озирнувся. Раптом заголубів, ожив телевізор, і на екрані голосно задзвонив будильник: починалася передача для дітей.

— Вимкни телевізор, — звеліла вчителька Мишкові.

— Я його не вмикав, — сказав Мишко й повернув вимикача.

— Ну звичайно, я розумію, твій телевізор вмикається автоматично, — пожартувала вчителька, і Мишко опустив очі. — Продовжуймо, Сергійку.

Та тільки-но Сергій підняв праву руку, як задзвонив телефон. Мишко взяв трубку, гукнув “алло!” і почув у відповідь протяжний гудок.

— Нікого немає. — Мишко знизав плечима, сів на стільця.

Третя спроба піаніста також скінчилася невдачею. Несподівано клацнула клавіша радіо. “Ні сну, ні спокою…” — загримів раптом потужний бас.

Це вже було занадто! Віра Іванівна зашарілася. і Мишко теж зашарівся, дарма що й не підходив до приймача. А в Сергія почався кашель, та такий сильний, що аж обличчя в нього стало геть малинове.

Віра Іванівна провела Сергія до кухні, дала йому води. Повернувшись, вона мовчки повисмикувала електричні шнури з розеток.

— Сподіваюся, більше нам ніщо не перешкодить, — сухо мовила вона. — Продовжимо урок. Будь ласка, Михайлику.

Мишко, на відміну від брата, знав п’єсу: його вважали старанним учнем. Проте зараз він не міг грати спокійно. Він ударив по клавішах що було сили, але звуку не почув. Мишко вдарив ще раз — клавіші глухо озвались. Піаніст перелякано глянув на вчительку.

Віра Іванівна торкнулася до клавішів. Інструмент мовчав.

— Я бачу, урок у нас зірвано, — промовила Віра Іванівна, натягуючи рукавички. — Попросіть батьків викликати майстра, нехай перевірить інструмент. І затямте: коли такі фокуси повторяться ще раз, я з вами не працюватиму.

— Які фокуси? — промимрив блідий Мишко.

— Ви краще знаєте, які!..

Коли вчителька пішла, брати розбушувалися.

— Це ти шепотів “раз!”, — вигукував Мишко, наступаючи з кулаками на Сергія, — а вона думала, що я вмикаю радіо. Нечесно!

— Але ж я не вмикав телевізора! — кричав у відповідь Сергій. — Признайся, це ти вигадав!

Мишко опустив кулаки.

— Я тебе рятував! Ти ж не вивчив уроку… Невже вона догадалася?

— Ага! А ти вивчив і хотів похвалитися. Тринь-бринь, а піаніно мовчить. Оце тобі, щоб не був такий мудрий!

Одне слово, брати посварилися й розійшлися. Один пішов купатися. А другий узяв лижі, взув черевики. Нічого дивного: з місяцитом у кишені вони могли гратися в що хотіли.

Усі в дворі бачили, як Мишко Сомов вийшов з лижами. Не звертаючи уваги на глузування, він досить спритно полинув піщаною стежкою, тоді по траві, наче по снігу. Лижник пихкав і кумедно розмахував палицями, але тільки тому, що давно не тренувався, та й сонце припікало аж ніяк не по-зимовому.

А поодинокі купальники на міському пляжі помітили, як ураз захвилювалася річка й прудкі хвилі набігли на пісок. Тут, біля самісінької води, якийсь дивак виставив свою кімнатну пальму, і під нею лежав ще не засмаглий хлопчик. То був Сергій. Він лінькувато кидав у хвилі камінчики, слухав йорський прибій і не дивувався, коли купальники вигукували:

“Хлопці, а вода ж то солона!”

Коли б учені з Академії наук дізналися, що робиться в десятиповерховому будинку на вулиці Гарібальді і довкола нього, вони облишили б важливі справи і привезли б усі прилади з своїх лабораторій у таємничий двір. Важко сказати, які відкриття зробили б учені, спостерігаючи звичайні ігри дітей, але, безперечно, наука збагатилася б. Наука, приміром, ще не знає таких випадків, коли в одному кутку подвір’я йде грибний дощ і під ним скачуть хлопчаки в трусах, а поряд височать снігові замети і дві команди змагаються в сніжки.

Садові лави гули, як автомобілі. Семилітні силачі легко піднімали над головою заіржавлену вісь од “Запорожця”. А діловитий винахідник з десятої квартири — Олексійко Попов — довго порався біля шматка труби, майструючи з неї ракету. Труба була вузька, Олексійко ніяк не міг у неї влізти. А коли запуск зірвався, винахідник побіг за будинок до будівельного крана й одним помахом руки розвернув довгу стрілу. Кранівник, який обідав унизу на дошках, похлинувся молоком і поліз по драбині вимикати сталеве чудовисько.

Тільки сам Максим ні в що не грався, не жував місяциту, похнюплений никав по двору. До нього гукали:

— Гей, Максиме, ходімо гратися в зоопарк!

— Не хочу!

— Давай кататися з гори!

— Ану вас!..

— Чому?

— Анічому! — зовсім як Гум-гам, коли він бував сердитий, відповідає Максим друзям.

“А що означає “анічому”? Сонце світить, тому що це — зірка. Корява тополя розпустила клейке листячко, тому що весна. І Ніна з жовтим бантом, боягузка Ніна, яка боялася метеликів, за одну секунду виростила з крихітного соняшника величезну, завбільшки з колесо, шапку чорних зерняток, тому що відкусила місяциту й наказала соняшникові: рости! Бач, лускає насіння, мов білочка, та ще й позирає, чи багато ще лишилося…

Усе має своє “чому”. Лише одна в світі таємнича й незрозуміла