Читати книгу - "Діти Безмежжя, Олександр Павлович Бердник"

на Венері кисень, воду — спостерігали багато незрозумілих світляних і електромагнітних явищ. Будь ласка, приймайте нову гіпотезу: на Венері існує висока людська цивілізація. Готуймось до зустрічі. Летимо і — маємо облизня. Автоматичні ракети пірнають в атмосферу Венерн і не повертаються. Останні зашифровані сигнали свідчать, що приймачі ракет вловлювали періодичні імпульси енергії, якими насичена вся атмосфера планети, а телеоб’єктиви показують нам пустельну поверхню. В чому справа? Нарешті летять люди.

— Ви, — втрутився хлопець.

— Так, я.

«Це Огньов, — майнуло в голові Марії. — Відомий космічний пілот».

— Полетіли ми, — продовжував бас, — і ледве повернулися живими й теплими.

— Що ж сталося? — тривожився хлоп’ячий голос. — Ще досі не повідомлено нічого в пресі.

— Нічого повідомляти, — зітхнув Огньов. — Суцільна таємниця. Ефір сповнений потужними імпульсами явно розумного походження, а телеоб’єктиви фіксують голу планету.

— А може, це природні імпульси? Венера близько до Сонця.

— Не те! — рішуче заперечив бас. — Я знаю, що кажу. Або візьміть Марс. Він весь обплутаний сіткою каналів — підземних труб. Система ще й досі працює. А жодної живої істоти нема. Тільки вмираючі лишайники та гігантські міста, засипані пісками. Або Фобос і Деймос. Дві космічні станції, в які ми ще досі не можемо пробратися. Що вони собою являють? Де істоти, які створили їх? Для чого вони залишені?

— А рвонуть! — простодушно сказав хлопець.

— «Рвонуть»! — іронічно відгукнувся бас. — Ось так ми й працюємо! Все щоб рвонуть! Не думаючи. А треба одне лише: міняти точку зору на все навколишнє. Прийняти Безмежжя таким, яким воно є, — справді безконечним, а не переносити на нього свої попередні досягнення.

— Так що, ви вважаєте, що на Венері все-таки хтось є?

— Не хтось, а розумні істоти.

— Так де ж вони? Чому ви їх не бачили?

— От-от! Не бачили! Черв’як нас теж не бачить, доки не зіткнеться з нашою ногою, хоч і живе в тому ж самому світі. Треба ждати всяких несподіванок. Вони, напевне, зовсім інші… Зовсім інші, — задумливо повторив бас.

Потім у сусідньому купе запанувала тиша. Марія, зацікавившись розмовою, хотіла й собі обізватись, але, глянувши на супутника, схаменулась. «Хай спить», — подумала вона.

— Я не сплю, — почувся тихий голос. — Я просто спочиваю.

Марія розгублено всміхнулася. На неї дивилися примружені сірі очі. Брови розійшлися, і тепер обличчя набуло лагідного виразу. Незнайомий уважно дивився на дівчину, ніби вивчав її. Вона не витерпіла, озвалася:

— Звідки ви взнали, що я подумала?

Супутник не встиг відповісти. За ілюмінатором гойднулися світляні букви, сліпучі смуги прожекторів, блиснула вершина Білухи. М’яка, але владна сила перевантаження притиснула Марію до крісла. У вухах тихенько задзвеніло.

— Старт, — ніби крізь вату почула голос супутника.

«Чого він так дивиться?» — думала Марія. Сірі очі проникають до серця, ніби шукають чогось. А в мозку виникають дивні образи, слова, уявлення. Вони чужі, вони не притаманні Марії. Звідки ж вони з’явилися? Чому? Здається, незрима ниточка протягнулася між нею і незнайомим супутником. Вона колихається, пульсує, тремтить, обривається… знову виникає… Що це?

Тягар поволі зникає. Серце б’ється вільніше. За ілюмінатором вогняні краплі зірок. Невже корабель вийшов у космічний простір? Так швидко?

«Так чому ж він почув мою думку?» — знову виникло пристрасне запитання.

— Я не почув! — впевнено озвався супутник. — Я відчув.

Напевне, вигляд дівчини був такий кумедний, що сусід засміявся.

— Хіба ви ніколи не чули про телепатію?

— Чула… Але щоб сама… сама не пробувала… Якщо це правда, то дуже, дуже цікаво.

— А ви хто?

— Я астрофізик. Буду вивчати Сонце. На Сонячному Острові.

— Будемо сусідами. Я там керую Міжзоряним Пультом…

«Іван Заграва, — майнуло в думці дівчини. — Яка раптова зустріч». Ось звідки відчуття, що вони знайомі. І знову, мов зі сну, перед нею постають дніпровські кручі, далекі часи дитинства, таємничі бесіди на веранді будинку відпочинку. Все ніби в тумані: сивий велетень академік, гарячий запальний Заграва, химерна машина часу… Що там, у минулому? Чому воно відгукнулося гарячою хвилею в серці? Який зв’язок між малесенькою дівчинкою, що потай пробиралася на дивні бесіди, і славетним космонавтом? Він тепер відомий всьому світові. Він очолює Міжзоряний Пульт, з якого екіпаж на відстані керує автоматичною ракетою, запущеною до зірки Тау Кита. Ні, це неймовірно! Людство ще не встигло вивчити сусідні планети, а вже сягає розумом до інших систем. І тепер всі ждуть не діждуться, що ж відкриє для науки, для пізнання далека система, чим вона збагатить скарбницю Розуму?

Іван Заграва. А хто вона? Що вона для нього? Сказати чи ні? Може, згадає? Чи не треба? Як смішно! Чомусь для дівчини це раптом сало важливою проблемою: згадає чи не згадає.

Вона ніяково всміхається, зітхає.

— Вас знає кожен… А я зовсім невідома. Не так, як ви…

— Пусте, — озвався Заграва. — Головне — творчість, цікава робота. А все інше — ілюзія.

Марія пожвавилася, запитливо поглянула на сусіда.

— Я не розумію. Ви космонавт, ведете міжзоряний корабель, а займаєтесь телепатією. Чи це просто захоплення?

— Ні, не просто, — серйозно сказав Заграва. — Хіба ви не знаєте, що енергію думки посилено вивчають багато інститутів. І найглибше цим займається Інститут Думки в Гімалаях. Є намір створити Академію Психічної Енергії. Проект молодого вченого Багряна.

— Чула, — радісно підхопила Марія. — Читала його книгу «Експериментальна телепатія».