Читати книгу - "Глибокий мінус, Володимир Дмитрович Михайлов"

Валгус жалібно засміявся. «Арго». Так… Що станеться ще сьогодні? Він кашляв, скрипів і душився від сміху, потім зненацька замовк. Одіссей теж немовби підсміювався — він моргав індикаторами зв'язку. Перемовлявся з «Арго»? Але ж коли це справді корабель, то людей на ньому бути аж ніяк не може. Що ж це підморгує? Ні в які правила не вкладається… Звичайно за індикаторами можна легко зрозуміти, що говорять, що відповідають. Тут же — якась нісенітниця. А тим часом працює саме зв'язок. Мій йолоп Одіссей веде розмову… Нумо, я викличу цей привид сам…

Валгус сів за зв'язок. Він викликав довго, дедалі більше гніваючись. Як і слід було чекати, ніхто не відгукнувся. Зірвати злість, виявилось, зовсім ні на кому. Хіба що на собі самому, та це було б уже й зовсім безглуздо. Чи ба, Валгусе, який ти стриманий сам із собою. А от з товаришами не завжди… Далеко вони зараз, товариші…

Взагалі все ясно. Ось до чого доводять занадто настирливі мудрощі наодинці на тему — куди щезають кораблі, вибухають чи йдуть у надпростір. Галюцинація, Валгусе, отак це зветься. Ми зробимо от що: зафотографуємо цю ділянку простору. І підемо спати. Треба перепочити, коли вже діло зайшло так далеко. А експерименту сьогодні не буде. Ніхто не вмре через це, а добре відіспатись — половина успіху…

Він сфотографував цю ділянку простору. Обробити знімки можна буде потім. А зараз, таки правда, дуже хочеться спати. Та на знімках і не виявиться нічого: оптика не піддається галюцинаціям. Ходімо в каюту…

Однак Валгус почував себе ще надто збудженим, пульс люто шугав у скроні… Так, чого доброго, не заснути. Треба взятися за щось таке — просте, легке… От хоч би перевірити шлюпку. Знічев'я — і, зрозуміло, щоб заспокоїтись. Щоб уже завтра не сталося чогось такого.

Валгус усміхнувся. Та хай уже, не роби вигляду, що згадав про шлюпку просто так. Я ж тебе знаю, всесвітній бродяго. Ризикування — в межах розумного…

Шлюпка була нагорі. Довелося піднятися по широкому, похилому трапу, розрахованому на те, щоб по ньому можна було пробігати, ні за що не чіпляючись, навіть у найактивніші хвилини польоту. От тільки люк був дещо вузький. Шлюпка є шлюпка, такий собі невеликий кораблик для однієї людини. Коли розпочнеться експеримент, ти рятуватимешся на ньому, доки «Одіссей» буде проломлюватися в надпростір.

Валгус, як і вимагала інструкція, оглянув шлюпку зовні, вручну повернув вивільнюючий механізм, просто-таки обнюхав катапульту, потім заліз усередину, в тіснувату рубку. І тут усе було гаразд. Шлюпка вже зараз, здається, робила стойку — тільки скомандуй, і вона рине вперед і понесе тебе подалі від небезпек, від можливого вибуху… Так, усе гаразд. Та у Валгуса і не бува інакше. Мінімум ризикування. І — інструкції: їх треба виконувати, вони вказують нам, що слід робити. От тільки ніхто не вказує, як не зруйнуватися…

Знов ти про це, вельмишановний бродяго! Годі на сьогодні, інакше тобі знову примаряться мертві кораблі. Не треба. Оглянув шлюпку — чудово. Йди вкладайся спати.

Повертаючись, Валгус не забув перевірити, чи надійно замкнено відсіки з апаратурою ТД. ТД — так скорочено звали Туманність Дор, ну а апаратура — це були скромні машини по півтори тонни вагою, ті самі генератори, за допомогою яких корабель намагатиметься вигнути навколо себе простір та проломити чи підірвати його. Просто-таки нудота, але й тут ніякого безладдя не було. Одіссей розумівся на своєму ділі. Щоправда, він не знав нічого іншого. Наприклад, що зовсім не так уже сильно хочеться кидати його самого у вирішальну мить…

Валгус зайшов до каюти і причинив за собою двері. Він міг би й не робити цього, бо ніхто не потривожить його сну: найближчий із тих, хто був би здатен на таку нечемність, перебував на базовому кораблі, за мільярди кілометрів звідси. Проте Валгус усе-таки причинив двері — за звичкою до порядку.

Потім він скинув куртку, акуратно повісив її в шафочку і сів на низьке ложе, що покірно прогнулося під ним. Увімкнув мале світло. Взяв з тумбочки дешифратор із вкладеним записом книжки. Увімкнув.

— О юна, з персами пурпурними Еос, — насмішкувато промовив Валгус. — Все-таки в просторі Гомер якось не лізе в голову. Мене здивував Одіссей — хотілось аналогії. Кріотронний Одіссей теж доволі хитромудрий, тільки він з іншої опери. Треба б узяти щось веселіше.

Та він прекрасно знав, що читати зараз все одно не зможе. Варт тільки почати — і знову поповзуть у голову думки, повні білих плям. Треба просто спати, спати. Добре було б побачити якийсь нейтральний сон. Коли вже не можна розкласти багаття, непогано посидіти біля вогню бодай уві сні.

Він простяг руку до гіпнорадера — маленький рефлектор приладу поблискував на стіні над ложем. Рука спинилася напівдорозі, потім неквапливо вернулась назад.

— А можна не спати? — вголос подумав Валгус. — Так я хоч сам із собою побалакаю, і все стає на місця. А присниться ще хто-небудь звідти, з планети…

Хтось присниться, і ти поведеш розмову з ним. Коло вогнища. Але не гріють нас вогнища снів, а розмову ти не встигнеш скінчити і може статися, що не встигнеш договорити ніколи. Краще вже не починати таких балачок, які кінчаються нічим.

Авжеж, мабуть, справа була в цьому, г зовсім не у відчутті неможливості сну — про нього вам розкаже будь-хто із зореплавців. Це відчуття з'являлося, коли швидкість перевищувала половину світлової. Тут усе було зрозуміло — космопсихіатри давно з'ясували, що відчуття це з'являлося не від швидкості, яка взагалі не відчутна, а лише від думки — може, навіть неусвідомленої, — що поки ти ляжеш на кілька годин і мирно сопітимеш на ложі чи просто у відкидному кріслі, на Землі можуть народитися і постаріти покоління… До речі, для того людство й шукало виходу в надпростір, щоб зореплавці ніколи не відлітали на століття… Та в усякому разі, варт було це уявити — і спати ставало неможливо, просто немислимо через небезпеку проспати чиєсь життя, може, тієї жінки, що називалася б щастям, або чоловіка, що став би твоїм найкращим другом. Так гадають зореплавці, та, можливо, річ усе-таки