Читати книгу - "Чорна рада, Куліш П."

Стара неня була радесенька, що в сина трапивсь знако­мий гість, і зараз почала його трактовати. Миттю подала на стіл гарячих млинчиків, сала кусок положила на круже­чку і ми­со­чку сметани; ще й пляшку перчаківки до­стала з по­лиці.

- От як мене втішив на старість господь милосердний! - ка­же до гостя. - Не думала я вже бачити довіку свого си­нка, сво­го ясного сокола!

І обняла Турову голову, і поціловала його в чуприну.

- Годі, годі, мамо! - каже запорожець. - Ти б, здається, ті­лько й робила, що няньчилась ізо мною. Я вже й так боюсь, щоб через тебе товариство мене не одцуралось. Скажуть: «Іди собі геть: нам таких маміїв не треба!»

- А ти ще таки не перестав думати про ту прокляту Січ? - ска­зала мати.

- Паніматко! - крикне запорожець. - Не давай волі язику, ко­­ли хоч, щоб я прожив у тебе в хаті ще хоч півдня! Як мож­на узивати проклятим славне Запорожжє!

- Щоб воно тобі запалось! - каже крізь сльози мати. - Узя­ло во­но в мене, наче сира земля, чоловіка - не знала я ща­с­тя за­мо­лоду; а тепер візьме ще й сина - не дознаю я щастя й при ста­рості літ!

- Ну, що ти вдієш із сими бабами! - каже, засміявшись, Ки­­ри­ло Тур. - У їх щастєм зоветься чортзна-що! Ну, давай лиш нам, нене, по чарці, то, може, повеселішаємо. Тепер Січ буде не­далечко: у Романовського Куті. Правда, й туди ва­шо­му бра­ту все одно - дзусь! Так я сам іноді до вас наві­да­юсь, та ча­сом ще й гостинця привезу.

- Не треба мені кращого гостинця, як ти сам, сину мій ко­ха­ний! - каже мати.

- Чому не Маруся! - одвітує Кирило Тур. - Так не для баб же со­здав господь козака. в його що-небудь краще робити, ніж си­діти отут та втирати млинчики. А млинці важні! Ні­чого ска­зати, важні млинці!

Тілько що се сказав, як ось під вікном затупотять коні, а хтось у вікно по-запорозьки:

- Пугу! Пугу!

Жінки обидві так і затремтіли. Уже їм не впервинку було се низове пугання, тілько ж ніколи не було їм так страшно.

- Ох, моя матюнко! - крикне Кирилова сестра. - Чого ж се мене такий страх ошиб? Хто се такий, мій братику?

А запорожець їй понуро:

- Се вже, сестро, приїхали по мою душу.

- Ох, лишечко! - заквилила мати. - Що ж оце ти сказав, мій синочку?

- А ось, - каже, - добрі молодці самі тобі розкажуть, коли ще не догадалась.

Як ось двері одчинились, і лізе в хату, тяжко переступаю­чи через поріг, батько Пугач, а за ним його чу­ра.

- А здоров, вражий сину! - так привітав кошовий дід Ки­рила Тура. - Як ся собі маєш? Добрих послав тобі господь го­с­тей, та чим-то їх уконтентуєш!.. Прощайсь лишень, дия­волів сину, з матір'ю та сестрою, бо вже недовго ряст то­п­та­­тимеш!

- Батечки мої, голубчики! - крикне, злякавшись, Кирило­ва мати. - Що ж оце ви з ним хочете робити? Не зо­ста­вля­й­те ме­не сиротою на старості, не однімайте в мене мого сві­ту, мого со­нця!

А батько Пугач на неї й не дивиться да знов до Кирила Тура:

- А що, вражий сину! Зоп'явсь уже на ноги? Одпас уже то­всту мармизу? Поїдьмо лиш до коша на розправу. Ти ду­ма­єш­, ми дурно насипали божому чоловікові шапку таля­рів? Па­ко­сник ти паскудний! Плюгавець! Загладиш ти в нас сьо­­годні увесь сором, що наробив товариству! Убирайсь лиш, гаспедський сину! Сідлай коня! Тебе б треба, взявши за шию, вести до обозу на вірьовці, як собаку, та вже я че­сть на собі кладу: пограй уже, так тому й бути, в остатній раз на коні!

Ні живі ні мертві слухали такі речі мати й сестра Кирило­ва; далі, наче їм хто ніж устромив у серце, повали­лись на землю да й припали до ніг батькові Пугачеві, да плачуть же то гірко, да молять, щоб не однімав у їх остат­ньої ра­до­сті.

- Гетьте к нечистій матерії - крикне жорстокий запоро­жець. - Якого біса лазите передо мною? Не я над ним суд­дя: все товариство з їм правуватиметься!

Тоді Кирило Тур піднявсь із-за столу да й каже веселим го­лосом:

- Казнає-що робиш ти, батьку! Хто ж таки лякав так жі­нок? Але ж і в тебе, тривай, була мати: не вовчиця тебе на світ по­ро­дила! Сідайте лиш та підкріпляйтесь, чим бог по­слав, а я ось осідлаю коня, одягнусь, та й поїдемо. Мамо, се­с­тро! Годі вам не знать чого убиватись! Хіба ви не знаєте жартів за­по­розьких? Наш брат і жартує так по-ведмежи, що іншого й до сліз доведе.

Не знали сердешні, чи йняти, чи не йняти віри Кирилу Ту­ро­ві, однак стали трошки спокійніші. Дивляться мовчки на грі­зного свого гостя, на батька Пугача, чи не скаже він хоть сло­вечка м'якшого, чи не всміхнеться до них. Ні, білі йо­го бро­ви страшно насупились. Попустивши вниз сивий дов­гий ус, поглядовав він на Кирила Тура, як хижий орел на яг­ни­цю.

А Кирило Тур буцім на те й не вважає.

- Чого ж, - каже, - ви поторопіли? Батько пошутковав, а в їх уже й душі не стало. Давайте лиш млинців гарячих, а я ось по­шаную гостей перчаківкою. Я вам казав, що пограю сьо­го­дні конем по полю. Ну, приїхали за мною козаки, та й годі. А во­ни вже й розпустили губи. Ех, бабська натура! А ще про­ся­ть - зостанься з ними жити. Що за життя козакові з та­кими пла­ксами!

Батько Пугач сів за стіл, поблагословивсь да й почав уп­лі­та­ти млинці. Кивнув на чуру, і чура сів коло його да й при­й­ня­всь за сніданнє.

А Кирило Тур вийшов із хати і почав звати свистом сво­го коня з гаю. Кінь пасся на волі округ хати. Розумна була жи­вотина: зараз прибігла, зачувши хазяйський посвист.

Почав Кирило Тур збирати зброю да, щоб заспокоїти па­ні­матку, що мовбито в його на думці нема нічого смутно­го, іду­чи мимо вікон, завів козацьку пісню повним да розло­гим го­лосом:

Ой, коню мій, коню!

Заграй підо мною

Та розбий тугу мою;

Розбий, розбий тугу по темному лугу

Козакові та молодому...

Тільки не втрапив неборак вибрати добре пісню: вона ще більш завдала туги старій козацькій