Читати книгу - "Ловці думок, Любов Відута"

— Ти не відповів. Невже Правитель цього не бачить? Чому маги нічого не роблять, чому не доповідають? — Ештонові хотілося вірити, що всі негаразди, про які розповідав вогнекрил, — просто трагічний збіг.

— Хтось ретельно готується до підкорення країв. З’явилися групи вогнекрилів, готових воювати проти Правителя та собі подібних. Що, на вашу думку, це означає? — вогнекрил говорив спокійно, та в його голосі відчувалася гіркота.

— Зрада магів? — Арніка зробила круглі очі.

— Зрада магів, — повторив Ештон.

— Ми вистежили один такий загін, але не сподівалися, що вони так само захищені, як і ми. Навіть точно не знаємо, скільки їх було.

— Більше ста, менше двох сотень, — пригадав Ештон.

— Звідки ти це знаєш? — підхопився вогнекрил.

— Я випадково опинився поряд. Поставив кількісник, та він чомусь того разу підрахував не надто чітко. Тоді я подумав, що його вже час міняти. Не знаючи, що це дім мого дитинства, за дивним збігом обставин я бачив частину бою, під час якого ти постраждав. Можливо, я бачив початок. Може, середину. Потім просто кинувся навтьоки. Ти помітив, наскільки швидко примчала Верховна охорона? Я не ризикнув потрапити їм на очі саме тоді, коли став свідком бою між вогнекрилами. А згодом трапилася інша випадковість — мене й Арніку здивувала поведінка Колоса, який дав зрозуміти, що за його будинком стежать. Нам потрібно було заховатися неподалік… ненадовго… от я й подумав про цей будинок. Якісь неясні відчуття привели мене сюди. І до Колоса звідси недалеко, а ще Арніка хотіла надіслати листа, і їй потрібна була поштова скринька, яка була б неподалік. Коли ми сюди зайшли, я переконався, упевнився, що справді випадково натрапив на дім мого дитинства. А потім ми з Арнікою побачили тебе, і я зрозумів, що, можливо, опинився вдома для того, щоб допомогти тобі. А вийшло, що згодом ти допоміг мені впоратися зі спогадами. І зустріч із Арнікою — не що інше, як диво. Проте, як на мене, останнім часом забагато збігів. Певно, в Офірі хтось прихильний до мене. Отже, маю віддячити, зробити щось важливе. Але чому для цього важливого обрали саме мене, а не когось, наділеного такими можливостями, як ти, наприклад?..

Вогнекрил похитав головою:

— Кожному своє. Мене моє не омине…

По тому запала тиша.

Подібні розмови траплялися дедалі частіше, але велися вони тільки в одній кімнаті, яка втаємничувала висловлені в ній думки. Це місце використовувало мікрокульки, даючи будинку енергію для захисту, світла, тепла.

Минув іще один тиждень. Ештон старанно вчився давати раду своїм спогадам, і це йому вже вдавалося. Арніка й вогнекрил допомагали йому, як могли. Вогнекрил приносив продукти — він охоче віддячував своїм новим друзям за порятунок. Він, який умів приховувати свої думки й змінював фіолетовий колір шкіри на людський, щоб бути невпізнаним, розповідав про кумедні ситуації, що траплялися з ним доволі часто. Вогнекрил приносив новини, що в місті ледь не щодня з’являються групи людей, схожих на доповідачів, які стежать за настроями. У нього навіть склалося враження, що вони хочуть замінити ловців. Ці люди оселяються в різних кварталах міста, блукають вулицями, заходять у кав’ярні…

— Вони шпигують, це ж очевидно! — обурювався вогнекрил.

У місті зростала напруга. Але їхній сховок виявився надійним, тоді як, за словами вогнекрила, біля Джонового помешкання постійно чатували, біля Чистового теж крутилися якісь люди. На щастя, будинок Колоса не охоронявся. Ештон за звичкою щодня виставляв на балконі думотон, розвертаючи його в напрямку Колосового обійстя.

Іноді ввечері юнак сідав у крісло й поринав у спогади про навчання в Палацовому місті, про подорож у країну Плаїв… Міркував, чому його життя змінюється саме так. Йому на роду написано стати «світлим» ловцем думок. Отже, саме це потрібно від нього світу.

Джон теж був «світлим» ловцем. Ештон міг на пальцях перелічити тих ловців, що, як і він, абсолютно відкидали можливість вилову й використання темних думок для лихих справ. Дехто з них були його друзями ще за часів навчання в Палацовому місті. Добре було б, якби вдалося з ними здибатися. Ця думка виникала дедалі частіше, і врешті-решт Ештон вирішив надіслати друзям-ловцям кульки із запрошеннями. Він дуже хвилювався, бо такі зустрічі щоразу закінчувалися непередбачувано. Але хлопець був переконаний, що все робить правильно. У голові чомусь усе частіше зринала пісня, яку він колись співав із Терном і Глібом:

Бо колір твоєї щирості волошковий,

Як очі коханої, що задивляються на тебе з жита,

Як вода, яку п’єш щодня, щоб втамувати спрагу,

Як правда, за яку борешся, бо іншої не буде,

Як небесне покривало, яким мати огортає тебе

Від краплини початку й до потоку кінця,

Який стане початком.

Бо колір твоєї щирості золотавий,

Як ласка коханої, що гріє тебе променем сонячним,

Як колос пшеничного поля,

Як світло роду благородного й праведного,

Як батьківське благословення,

Що дає обов’язок і силу звершень

Від краплини початку й до потоку кінця,

Який стане початком.

Що ж, певно, сама доля залишила його з Арнікою й вогнекрилом тут, у нього вдома, у місті Світла. А може, і дід Леон. Ештон усміхнувся від одного спогаду про нього. Дивовижний чоловік! Хай буде живий-здоровий! Он скільки його пророцтв уже справдилося. А з друзями-ловцями слід зустрітися обов’язково — ситуація видається доволі дивною. Знову виникає відчуття кінця й початку водночас. Уже втретє в його житті. Уперше — тоді, коли він утратив пам’ять, удруге — у краю Плаїв, утретє — зараз, коли повернулося минуле, яке могло залишити його без теперішнього й майбутнього. Зате тепер у нього є спогади про материнську любов і відчуття обов’язку перед давнім і славним родом. Та мізерна частка спогадів, що зв’язала б усе воєдино, ще відсутня, але він уже відчув міць, силу і значимість своїх предків. Тепер Ештон розумів, що дорога, якою він ішов, була не випадковою, що він мусить з’ясувати, хто й навіщо заподіяв йому ці негаразди. Юнакові хотілося вірити, що він зможе повернути все так, як воно має бути, — до сонця, світла, правди. Якщо Правитель відмовиться від світу, за нього боротимуться інші. Можливо, використовуючи війну як засіб здобуття влади.

…Поки що Ештон ще не наважувався зчитувати з мікрокульок додаткову інформацію, щоби не перевантажити свою пам’ять. Події, які за звичних обставин людина впродовж життя сортує на основні й другорядні, наче змагалися між собою, і жодна з них не хотіла визнавати себе менш важливою за інші. Тому хлопець потроху