Читати книгу - "Канни і виноград, Олег Федорович Чорногуз"

– Ніколи, – відповів Ситорчук, смокчучи люльку, наче соску. – Класики – то солідні люди, анонімок не пишуть, по телефону не шантажують і, звичайно, не відбивають у чоловіків гарних жінок.

– От бачите, ви тепер це підтверджуєте, молодий чоловіче. А вдень, якщо мене не зраджує пам'ять, називали це чорною зрадою. Хто ж кого тепер зрадив?

Майор підійшов до дверей і натиснув на кнопку електродзвінка.

На його сигнал ніхто не відповів. Ситорчук натиснув ще раз.

– У вас є ключі? – звернувся він до Шлапаківського.

– Звідки?

– Я так і думав.

– Невже так міцно сплять? – прошепотів лейтенант.

– Якщо моя версія правильна, то зараз доведеться ламати двері, – майор потягнув носом повітря. – Який протяг! Ви чуєте ці різкі ляпаси? Як ви гадаєте, що це?

– Господи, він б'є Парфушу по обличчю, – перелякався Арнольд Іванович.

– Боюсь, що це ляпають незачинені вікна об раму. Доведеться викликати двірника... З ключами...

– У мене є відмички, товаришу майор.

– Ну що ж, подивимось, чого вас навчили в училищі, – витяг люльку з рота Ситорчук.

– У мене з практичних занять у заліковій стояли одні п'ятірки, – заскреготів відмичками Фостиков. Двері були на ланцюжку. Шлапаківський схопився за ліву частину грудної клітки, де билось, як у застінках, його вільне серце. Майор отетерів.

– Цього не може бути! Це неймовірно. Тут же чотирнадцятий поверх! Що у вас там є: кусачки, напилок? Швидше, лейтенанте. А втім, коли ви сюди прийшли, Арнольде Івановичу?

– Рівно тридцять хвилин на двадцять другу. Якщо мене не зраджує пам'ять.

– Ай-я-яй! Арнольде Івановичу. Ви все зіпсували нам. Злякали передчасно пташку. Боюсь, що вона вже випурхнула.

– Куди?

– У вікно, – відповів стримано майор.

– Але тут така висота! – нагадав про себе лейтенант.

– Я знаю... Аби хоч дав їй нормальну дозу...

Коли вони вбігли до кімнати, Парфенона Микитівна лежала на тахті, і її могутні груди час від часу піднімалися під халатом. Хропіння розлягалося по кімнаті, і лампочки нижче 250 вольт гасли на очах присутніх.

– Слава тобі господи, – мовив Ситорчук. – Він їй дав тільки снотворне і зняв з пальців персні та обручки...

– І кольє. Моє золоте кольє, – прошепотіли губи Шлапаківського.

– Зачиніть, лейтенанте, вікно й погляньте, чи є там мотузка. До чого він її там закріпив... А я тим часом спробую відтворити, як і що тут відбулося... Надіюсь, на мотузку вже ніхто не висить?

– Ніхто, товаришу майор, але... – лейтенант обернувся. Його молоде й рожеве обличчя враз пожовкло від страху. – Там немає ніякого мотузка, товаришу майор, і підвіконня – теж...

– Я так і знав, – спокійно промовив Ситорчук. – Вимкніть, будь ласка, на хвильку світло. Воно мені заважає, – Майор підійшов до вікна.

– Сталося те, чого й слід було чекати. Розкіш, як казав Шопенгауер, осліплює... Любов бере гору над розумом і тверезістю. Ось вам і наслідки. – У темноті спалахувала, ніби світло далекої зорі, червона жарина Ситорчукової люльки. – Сіроштан скористався довірливістю жінки і, підсипавши у склянку з вином чималу дозу снотворного, вирішив передчасно покинути цей дім.. Але на півгодини раніше, ніж ми запланували. Висловлюючись мовою працівників громадського транспорту, Сіроштан порушив графік. Спочатку він мав намір вийти через двері. Але його щось налякало. Що саме – мені зараз важко сказати. Тут може бути дві версії – передчасне прибуття Арнольда Івановича, якого він не впустив, але гадав, що той чекає на сходах... Або тут проїжджав Квочка... Швидше те і друге... Сіроштан вирішив скористатися вірьовкою. Йому це не складало ніяких труднощів. Адже він альпініст...

– Отже, все-таки вислизнув...

Майор підійшов до вікна і начебто чогось чекав. Раптом небо, немов величезними кравецькими ножицями з ательє мод, розкраяла блискавиця, майор тієї ж миті перегнувся через підвіконня і глянув униз. Для його натренованого ока цього було достатньо, щоб помітити те, що він хотів бачити...

– Все зрозуміло, – мовив майор. – Нам тут робити більше нічого, лейтенанте. Боюсь, що подарований вами сьогодні вранці мундштук доведеться віддати Квочці... Та ще й преміювати... І знову за безвідповідальність.

Постріл серед ночі. Епілог

Галина, схиливши голову на новий погон зі старими зірочками лейтенанта Фостикова, уважно слухала, як він читав їй свіжу передову від 20 липня 1973 року під заголовком «Постріли серед ночі».

«Сталося це недавно. Повертаючись із патрулювання, сержант міліції Онисим Пилипович Квочка проїжджав вулицею Степана Руданського. І раптом з 14 поверху висотного будинку вирвався відчайдушний жіночий крик… Квочка не чув... Вихлопна труба сержантового мотоцикла заглушувала зайві шуми...»

– Коханий, – несподівано прошепотіли вуста Галини. – Поцілуй мене...

– Я у формі, – почервонів лейтенант Фостиков і відсторонив від себе Галину.

Галина ще тісніше пригорнулася до Фостикова. Липневе сонце повисло в зеніті і смажило так, ніби воно проходило над екватором.

– Коханий, мені холодно, – шепотіли її напіврозкриті вуста й механічно закривалися очі. – Може, сядемо он там, – показала вона на густі кущі вересу. – Там затишніше... Не так дме...

– Нам забороняє статут, Галино, – ще раз нагадав лейтенант.

– Тоді хоч розкажи... своїми словами, як усе це сталося? За що

нагородили Квочку?

– За безвідповідальність.

– Любий, хіба за безвідповідальність нагороджують?

– У нас Квочку завжди нагороджують за безвідповідальність, – відповів Фостиков. – Коли б не вона – поета Артура у ту Варфоломіївську ніч ми б не піймали...

– Господи, як цікаво. – Галя затремтіла. – Мене всю морозить. Чому з тобою так холодно, Женю?

– Бо я в мундирі, – промовив твердо і впевнено лейтенант. – Якби на мені був піджак, то я б його скинув для тебе... Так от, слухай. Квочка поспішав. Тієї ночі ми мали втрьох брати Сіроштана, а Квочка взяв його один...

– Який у вас Квочка! – вихопилось у Галини. – Він одружений?

– Ні, старий парубок...

– У такого й закохатися недовго, – зітхнула дівчина в голубому. – Але я кохаю тільки тебе, Женю, хоч ти й не такий сміливий...

– Ти краще слухай і не перебивай.. Квочка мчав на мотоциклі і так стріляв своєю вихлопною