Читати книгу - "Давай залишимось ніким, Елла Савицька"

- Привіт, - Рой тягнеться до моєї щоки і залишає на ній легкий поцілунок.

- Привіт, - відповів, зніяковівши. - Як ти?

- Чудово, радий тебе бачити.

Від його посмішки у мене в животі лопаються крихітні бульбашки щастя.

Ми з Тарою входимо до будинку Сібіли, який кишить народом, алкоголем та музикою.

- Щось питимете? - кричить мені на вухо Рой, бо не можна спокійно розмовляти.

Колонки буквально надриваються.

- Содову, - киваю я.

- Я собі сама щось принесу, - відповідає Тара, очима мені показуючи на Роя, що віддаляється за напоєм, - нехай цього разу у вас все вийде!

І підморгнувши мені, подруга вирушає до барної стійки, за якою орудує спеціально найнятий бармен.

Повільно видихаю.

Роя не було кілька днів у школі, але за всі ці дні ми списувалися лише кілька разів. Він сказав, що довелося виїхати з батьками у справах, і я вирішила його не турбувати, хоча Тара каже, що даремно. Мовляв, йому треба розуміти, що він мені подобається і він чекає тепер кроку у відповідь.

Хоча я пішла в команду чирлідерів, а це вже величезний крок. Мені здавалося, він мав зрозуміти його правильно.

Рой приносить мені напій, і ми намагаємося спробувати розмовляти. Це складно з огляду на гучну музику. До нього постійно підходять хлопці і дівчата, вітаються і щоразу мені доводиться закінчувати щойно придуману тему для розмови. Він популярний, я чудово це розумію. І якщо чесно навіть пишаюся ним. Відмінник, капітан, хіба можна придумати ідеальніше?

Через двадцять хвилин нашого спілкування він вибачається і каже, що йому треба відійти. Рой приєднується до компанії футболістів, що зібралася на диванах у вітальні, але при цьому не забуває час від часу поглядати на мене, підморгувати та салютувати склянкою.

Я розумію, що там тільки хлопці і мені там не місце, але почуваюся дивно. Він не намагався взяти мене за руку чи ще щось. Наче перейшов до френд-зони, а я не розумію чому. А сам того вечора майже поцілував.

Настрій упевнено йде на спад.

Озираюся, вишукуючи місце спокійніше, але не знайшовши такого, піднімаюсь на другий поверх. Тут майже нікого немає, не рахуючи звуків голосів зі спалень, тому я проходжу до кінця коридору і виходжу на терасу.

Вечірнє повітря огортає літньою прохолодою. Знизу долинає шум музики, голоси і вереск дівчат. Біля басейну граються хлопці, раз по раз з розбігу пірнаючи у воду. Неподалік стоїть Рой, енергійно розмахуючи руками і сміючись, розповідаючи щось, мабуть, дуже цікаве.

Він такий неймовірно привабливий, що серце завмирає. Задивляюся на кілька хвилин і відчуваю, як усередині все обливається сльозами.

- Якби ти тільки знав, як ти мені подобаєшся...

– Думаю, він у курсі.

Я підскакую від страху і різко обертаюся.

Скайлер стоїть, обпершись на одвірок і засунувши великі пальці рук у передні кишені джинсів. Дивиться на мене спідлоба.

- Боже, - видихаю, схопившись за серце. - Ти ненормальний так лякати! У мене трохи інфаркт не стався.

- Тут повно народу, - він веде плечима, як ні в чому не бувало, а потім відштовхується від стіни і повільно йде до мене.

- Але ніхто не стоїть у темряві. Ти, як із фільму жахів, слово честі!

Намагаюся заспокоїти пульс, що зірвався, і тільки через кілька миттєвостей розумію, що він став свідком мого жалюгідного визнання.

- Боїшся фільми жахів? - Запитує, підійшовши до мене майже впритул, і спирається ліктями на огорожу.

– Дуже. Але дуже їх люблю.

- Тоді тобі варто подивитись «Інші». Там також все не так, як здається.

Нарешті серце приходить у нормальний ритм, і я стаю поруч, також спираючись на балюстраду.

Скайлера я сьогодні бачила лише у школі, та й ми останні дні мало спілкуємось. Вечорами його не буває вдома, а в школі немає часу перекинутися кількома словами. Тільки вранці їздимо разом, але спілкуватися він не дуже прагне. Після того вечора, коли він підвіз мене, мені здається, він трохи віддалився.

- Чому також? - Запитую, не зовсім розуміючи про що він.

- Не спойлеруватиму. Подивися.

- Гаразд, - киваю, і повертаю погляд униз. Знову знаходжу Роя. — То ти думаєш, що Рой знає, що я відчуваю до нього?

– Не побачити цього неможливо.

Зітхаю.

– Тоді чому це так складно?

- Що саме?

- Почати стосунки. Я роблю щось не так?

Ставлю стаканчик із залишками содовою на балюстраду і втягую в легені більше повітря.

Сірі очі, підсвічені вуличними ліхтарями, звертаються до мене. Скайлер примружується, і від довгих вій на його щоки падає тінь.

- Не чекай, що я даватиму тобі поради, як поступати з хлопцем.

- Я й не чекаю. Просто не розумію. Мені здавалося, що я йому подобаюсь. Але він ніби зробив крок назад.

Прищур стає ще.

- Олівіє, якщо хлопцеві подобається дівчина, він не робить кроки назад. Хоча хлопці різні. Може, саме Рой не з таких. Він тобі дуже подобається?

- Не уявляєш, як. Ти ж був закоханий, знаєш, як це. Коли думати ні про що не можеш, спати. Шукаєш погляд, прокручуєш у пам'яті всі слова, а в організмі феєрверки щоразу, коли він поруч.

Скайлер не відповідає, змушуючи мене підняти на нього погляд. Він виглядає дивно. Напружено.

Зіниці розширилися і займають майже всю райдужку. Ніздрі теж на секунду стають ширшими. Не розумію чому, але він виглядає так, ніби утримується від чогось. Дивиться на мене кілька секунд, а потім опускає погляд у склянку з Колою. Бере його і одним ковтком допиває залишки. З хрускотом стискає картон у кулаку і жбурляє вниз у урну, що стоїть прямо під балконом. Склянка падає поруч.

- Знаєш, Олівіє, життя проста штука. Не треба робити її складніше, – каже, випроставшись і відвернувшись до огорожі спиною.

- Що це означає?

- Це означає, що треба говорити те, що думаєш і бути в цьому впевненою на всі сто. Якщо тобі хтось подобається, просто скажи про це. Принаймні, ти знатимеш є у хлопця почуття у відповідь чи ні. І якщо ні, то вже відпустиш свою блакитну мрію. А якщо так, - він не домовляє, дозволяючи мені самій додумати думку. - Це твоє життя і ним керуєш ти сама, а не хтось інший. Будь сміливіше, зрештою.