Читати книгу - "Маруся"

Далi Настя стала роздавати iз скринi усе добро, яке було: що дiвоче, — чи плахточку, чи запасочку, чи сорочечку, чи хусточку, чи що-небудь — роздавала вбогим дiвчатам та сиротам, що нi батька, нi матерi i що їм нiгде узяти; — а жiноче, — то серпанки, то очiпочки бiленькi, то платки на голову, що було наготовлено її дочечцi, — таким же жiночкам та удовам, усе вбогим; так що яка-то велика скриня були повнiсiнька, а тут тобi хоч би що зосталося; усе пороздавала i скриню вiддала на церков божу; i подушки, i рядна, — усе позбувала й царство небесне Марусi i за душу свою i Наумову; а далi i каже, перехрестившись:

— Слава тобi, господи, що було що роздати за душу моєї милої Марусеньки i обдiлити добрих людей. Нащо менi теє придане її, коли я i її рiшилась... — А переплакавши, i каже:

— Де ж наш ще молодий?

От його i привели до неї. Обняла вона його крiпко, цiлує, плаче i приговорює:

-— Зятечку мiй милий!.. Синочку мiй коханий... Як порох ув оцi, так ти менi зостався. От же твоя хусточка сватаная! Маруся без тебе усе її бiля серця носила, а вмираючи, заповiдала причепити її тобi, як будуть її ховати... Не забувай моєї Марусi i як вона тебе вiрно до смертi любила... Не забувай нашої з батьком старостi!.. Не покинь нас... приглянь нас у немощах!.. Нiкому ж нам буде i очей закрити, i пом'янути нас!..

Василь блiдний-блiдний, як тая настояща смерть, волосся йому розкудовчене, очi, мов у мертвого, дивляться i не бачать нiчого; руки неначе судороги покорчили, а сам, як лист, труситься; i незчувся, як тую хустку йому почепили за дояс; насилу промовив до Настi:

— Матiнко рiдненька!..

Та бiльш нiчого не змiг сказати. От, причепивши хустку, Настя перехрестила його та й каже:

— Бог тебе, мiй синочку, сиротиночко, удовець без вiнця, благословить i матiр його божа на усе добреє, тiльки не покидай нас!.. — Сказавши сеє, пiшла голосити над дочкою.

От як зовсiм управились, попи почали правити, що треба, покропили домовину святою водою, бояри положили Марусю у труну, а дружечки поправили на нiй коси та цвiточки i на голову положили ще вiночок (бо ще не була вiнчана), що самi зв'язали то з жовтих гвоздикiв, та з ромену, та з рiзних цвiткiв.

Сердешний Наум ледве ноги переставля, а ще таки хотiв закон сполнити: пiдiйшов до труни, перехрестив Марусю i каже:

— Поздоровляю тебе, Марусенько, на новосiллi... Бог послав тобi сей дом; почивай у нiм; нехай нi один злий чоловiк не поворушить твоїх кiсточок нi руками, нi язиком; щоб так тихо, як тепер лежиш, пролежала до страшного суду i з радiстю устала з сим святим хрестом.

Пiсля сього бояри й понесли з хати труну, а Наум таки ще услiд, хоч гiрко плаче, i ще таки посилкувався сказати:

— Прощай, Марусю, з мого дому! Недовго ти в мене гостила, та з тобою усегда радiсть була... Ти не вернешся вовiки, i я радостi не матиму тож вовiки!

От i понесли: поперед усього хрест святий з корогвами, далi кришка з мар, сукном мертвим покрита, несли чотири хлопчика, як янголи, i в них хусточки. Затим криша з труни, килимом покрита, а несуть її чотири боярина; за ними попи з свiчками i диякон з кадилом, а там дяки, та так прехороше та жалiбно спiвають, що хоч-не-хоч, так заплачеш. От тут пiшли дружечки по парцi, усi в свитах, i тiльки самi чорнi ленти покладені на головах, без усякого наряду, i у кожної у руках зелена свiчечка пала. За дружечками iшла сама собi свiтилочка з мечем, за нею свашки, далi дружко i пiддружний, а за ними вже несли труну на марах бояри; а Василь, як, молодий, iшов з правого боку; на превелику силу iде i неначе й не вiн; нi до чого йому дiла нема, що йому скажуть, те й робе i туди йде, й очей не зведе з своєї Марусi... А вона, моя сердешна, лежить, мов голубочка, тим серпанком, що мався її на весiллi покривати, покрита уся, тiльки вид незакритий; i здається, що вона, лежачи, звисока усюди погляда; та ще як вона хороше вмирала, то так i усмiшечка у неї на виду зосталася, i вона нiби усмiхається i потiшається, що її так хороше ховають.

Василь би то, може б, i не зiйшов би з мiсця, бо в нього i пам'ятi не було, так його вели два старости у рушниках пiд руку.

За домовиною iшли або вели сусiди й приятелi Наума i Настю, що так i розливаються, як тая рiчка. А дзвони? так господи! не перестають i усе дзвонять. А народу, народу! I за домовиною, i побiля домовини, i по вулицi напередi, i по воротям, i по плотам... що то i сказать не можна, скiльки їх там було. Поки донесли до церкви, то аж дванадцять разiв зостановлялися читати євангелiя i усякий раз пiдстилали бумажний платок. Який пiп прочита, тому й платок.

Вiдслуживши у церквi i службу божу i похорони, як слiдує, понесли тим же чином i на кладовище. Як стали опускаїи труну у яму, то вiд Настi подали двадцять аршинiв нерозрiзаних рушникiв та на них i впустили домовину... i що то! Увесь народ так i голосить! А Наум кинувсь навколiшки, пiдняв руки догори та й молиться: "Господи праведний! Твоєю волею осиротiв я, старець немощний! Тiло моєї дочечки вiддаю матерi нашiй землi; а душу прийми у царство своє... i не остав мене, грiшного!"